Розділ 50.

Все сталося саме так, як я й очікував. З тієї самої миті, як погодився, щоб Дем’ян та Аліса приїхали, я знав, що це погана ідея.  Але переконував себе, що перебільшую.

Що поганого у тому, що приїде брат? У нас з ним натягнуті стосунки і візит стане черговою спробою все налагодити.

Заради цього готовий навіть витерпіти присутність Аліси. Помилявся і це не дивує.

Спочатку все виявилося не так погано. Ми сиділи у вітальні за столом. Страви, які приготувала Соломія, виявилися бездоганними.

Бачив, скільки сил вона вклала, і як старалася не показувати втому.

Потім я помітив годинник. Золотий, важкий, з темним циферблатом.

Той самий. Подарунок батька.

Колись він належав мені. Не тому, що я більше заслуговував. Просто так вирішив батько.

«Старший син має носити його», - казав він.

Як же Дем’ян тоді образився… не хочу пригадувати всі ті конфлікти, але я віддав годинник Дем’яну.

Добровільно. Мені так простіше, ніж бачити похмурий вираз обличчя молодшого брата.

Від батька тоді дісталося… він і зараз злиться на мене через таке рішення.

Мабуть, щоб я не зробив, все рівно, рідні залишаться незадоволені недолугим старшим спадкоємцем «Золотої лінії». Тепер Дем’ян інколи вдягає цей годинник, носить так, ніби це його особиста перемога.

Потім брат зник, пішов кудись… навіть не сказав куди. Хоча я і здогадався, що скоріше за все пішов на кухню. До Соломії, яка мала принести торт.

Я зачекав кілька хвилин, сподіваючись, що вони зараз прийдуть разом.  Можливо, тому що не хотів виглядати ревнивим дурнем. Але коли вони не довго не поверталися, а я пішов на кухню.

І побачив її. Соломія стояла з тортом у руках, щоки червоні, погляд збентежений. Дем’ян – надто близько. Надто впевнено.

Я знаю свого брата. Він завжди перевіряє межі. Чужі, свої - байдуже.

І я одразу зрозумів: він чіплявся до неї. Не обов’язково руками. Іноді слова - небезпечніші.

Я стримався тоді. Не влаштував сцени. Просто забрав її звідти. Але на цьому не закінчилося.

Аліса. Її слова й досі звучать у мене в голові.

«Коли ти спав зі мною…»

Так, це було. Коротко та без почуттів. Помилка? Можливо. Тоді мені здавалося, що я нічого вже не відчую - ні провини, ні прив’язаності. Я просто жив, як умів.

Але я не хотів, щоб Соломія чула це так. Не хотів, щоб вона дізнавалася про мене через злісні шпильки іншої жінки.

Я побачив, як вона завмерла. І вперше за довгий час мені стало по-справжньому страшно. Не через скандал і не через брата, через те, що міг її втратити.

Тепер ми стояли у вітальні. Лев застиг із простягнутою рукою до бутерброда. Люмен розвалився на стільці Аліси, ніби це його трон. Абсурдна сцена, яка в інший день змусила б мене усміхнутися.

Тоді Аліса вчинила так, як зазвичай. Просто безцеремонно спихнула кота із стільця. Люмен обурено нявкнув…

Лев миттєво кидається на захист улюбленця, його обличчя сповнене рішучості і злості одночасно.

-  Чого це ти тягнеш руки до столу? - спокійно, але з ноткою цікавості запитує Дем’ян, - здається, тебе сюди не запрошували.

Лев знизує плечами, але у погляді присутнє зніяковіння.

-  Зголоднів, тому вирішив узяти. Не думав, що це така проблема.

Ця фраза, сказана невинно, несподівано роздратувала. Все це показує, що інколи люди просто не хочуть розуміти меж. І я вже не хотів терпіти весь цей безпорядок.

-  Досить! - різко кидаю я, намагаючись тримати під контролем зростаюче напруження, - ви всі просто забираєтеся.

Гості здивовано замовкли, але я не збираюся відступати. Доки ці двоє збиралися, я стояв, відчуваючи полегшення. І коли двері за ними зачинилися, у кімнаті залишилися тільки я, Соломія і Лев.

Наша з Дем’яном чергова спроба порозумітися, ні до чого не призвела. Але тепер, у тиші вітальні, я відчуваю, що тепер можу видихнути.

Лев підхопивши на руки Люмена, зібрався йти. Але Соломія звернулася до підлітка:

-  Левеня, візьми тарілку з бутербродами. І лимонад тримай.

-  Дякую, - відказав хлопець.

Коли Лев пішов, я втомлено впав у крісло, спостерігаючи за Соломією, яка тихо пересувалася по вітальні, збираючи склянки і тарілки, які залишилися після бенкету. В її очах промайнуло щось знайоме: легка втома і водночас терпляча доброта.

-  Цей безлад доведеться прибирати довго, - каже вона, не піднімаючи очей.

Я мовчу ще кілька секунд, на її руки, що змахують крихти зі столу. Потім кажу, тихо, майже сам до себе:

-  Мабуть, ми з братом ніколи не порозуміємося.

Соломія почувши це, підходить до мене, сідає поруч. Не торкаючись, просто спокійно, як завжди.

У цій тиші, я нарешті відчув, що можу говорити відверто. Так, як не здатен говорити більше ні з ким.