Розділ 49.

-  Подобається? - голос Дем’яна висмикує назад до реальності. 

Хлопець пильно стежить за моїм обличчям, за реакцією. 

- Дуже. 

- Хотіла б таку? 

Його голос стає нижчим. 

Я ж тільки злегка усміхаюся, вважаючи це жартом. Все-таки, Дем’ян випив зайвого і почав переходити межі. 

- Такі речі не для мене. 

- А для кого? 

- Для жінок, які знають, як тримати себе серед… - я задумалася, як правильніше сказати, - серед еліти. 

Молодий чоловік вимикає екран і робить крок до мене. 

- Піди зі мною. 

- Куди? 

- На благодійний вечір наступного тижня. Як моя дівчина. 

Дивлюся на нього і не можу зрозуміти – це жарт? Пропозиція? Чи щось іще гірше? Що найшло на Дем’яна? Він же був нормальним, здається? То вино йому в голову вдарило? 

- Ви… серйозно? 

- Так, - коротко відказує той. 

Раптом стає спекотне, виникає бажання закінчити весь цей цирк. 

- Ні.

На вродливому обличчі хлопця виникає здивування. 

- Чому? 

- Тому що я не знаю, як поводитися на подібних заходах. Я не вмію правильно тримати келих, говорити про інвестиції чи мистецтво. Навіть не впевнена… я нічого не зумію зробити правильно. 

- Цьому можна навчитися. 

- Можна. Але я не хочу. Дем’яне, йдіть до вітальні. Там вас зачекалися. 

Він дивиться на мене так, ніби я кажу щось несподіване. 

- Соломіє, чому ні? У тебе є хлопець? Ти ж наче була вільна, коли сюди наймалася. Щось змінилося? 

Мене наче струмом вдарило. 

- Це не ваша справа. 

Він нахиляється трохи ближче. Відчуваю аромат його парфумів – холодний, дорогий. 

- А якщо я скажу, що тобі там буде краще, ніж тут? 

- Краще? Ви вважаєте, що мені тут погано? 

- Я вважаю, що ти заслуговуєш більшого, ніж носити чужі тарілки.

Відчуваю, що вже не здатна стримуватися. Дістав. 

- Я сама вирішую, чого заслуговую. Йдіть геть з кухні, інакше… 

Він відкриває рота, щоб відповісти, але двері на кухні раптом розчинилися. 

- Десерт сьогодні буде чи як? - пролунав голос Артема. 

Смикнувшись, узяла тацю з тортом до рук. Як могла так затягнути? Нащо слухала маячню Дем’яна? Забула про свою роботу чи що? 

Артем стоїть у дверях, погляд ковзає по мені, затримується на моєму обличчі, що почервоніло. 

Потім повільно переміщується на молодшого брата. 

- Я зараз принесу. Перепрошую за затримку, - швидко кажу я, відчуваючи, що готова провалитися крізь підлогу. 

Брати дивляться один на одного так, ніби між ними пролягла прірва. 

- Ти загубився? - спокійно запитує Артем. 

Голос звучить занадто спокійно. 

Дем’ян повільно сховав телефон у кишеню. 

- Розглядав талант твоєї… господині, чи як її назвати.

Артем зробив крок уперед. 

- Вона зайнята. 

- Я помітив. 

Голоси хлопців тихі, але напружені. 

Я ж стою з тортом у руках, навіть не відчуваючи його ваги. Мене пронизують їх погляди. Гарячий - Артемів. І холодний, пронизливий – Дем’янів. 

- Соломіє, віднеси нарешті торт до вітальні, - каже Артем. 

Я киваю і рушаю з кухні. Відчуваю спиною, що вони збираються йти за мною. Поруч. 

Але не разом. 

Не знаю, що змусило розгубитися сильніше – пропозиція Дем’яна чи те, як Артем дивився на нього. 

Наче готовий захищати чи навіть воювати. 

Невже це все через мене? Я стала причиною цього? 

Але не встигаю пройти й кількох кроків, як назустріч виходить Аліса. 

Дівчина роздратована, і можу її зрозуміти. Гостю покинули у кімнаті саму. 

- Куди ви всі поділися? І де той торт, про який стільки говорили?

Я інстинктивно сповільнила крок. 

- Даруйте. Ще хвилина, і все буде, - кажу, намагаючись виправити ситуацію, яка склалася якось криво. 

Артем втручається: 

- Все добре, Алісо. Ми повертаємося до вітальні. 

Він навіть не зупинився. 

Але вона зупинилася. 

Її погляд ковзнув по мені, по торту в моїх руках, а тоді повернувся до Артема. 

- Знаєш, Артеме, - її голос став солодко-отруйним, - коли ти спав зі мною, ти був значно уважнішим. Правда, тоді ти виглядав справжнім красунчиком. 

Світ навколо мене похитнувся. 

Що це за новина? 

Завмираю на місці, вчепившись пальцями в підставку так сильно, що пальці побіліли. 

- Зараз весь такий недоступний, - продовжує вона, вже з відвертою злістю, - щоб завоювати твою увагу, треба у ліжко з тобою стрибати? 

Мені здається, ще трохи, і впущу торт. Або просто заліплю ним у випещене личко цього стерва. І байдуже, що працювала наче каторжна над цим тортом половину ночі.

Артем збліднув, від чого шрами стали ще більш виразними. 

Я не бачила його таким ще ніколи. 

Не злим. Не розгніваним. Спустошеним. 

- Ми йдемо до вітальні, - коротко каже господар. 

Мені хочеться щось сказати, а ще більше хочеться втекти. Проте я просто рушаю уперед, бо треба ж донести, нарешті, цей торт до столу. 

Дем’ян весь цей час не говорить ні слова. 

Коли заходимо до вітальні, то всі четверо бачать картину, яка змушує на секунду забути про все, що сталося. 

На стільці Аліси, вмостившись з королівською гідністю, влаштувався Люмен. 

Чорний з білими лапками, які піджав під себе, через що схожий на буханець хліба. У таких випадках про котів кажуть «забатонився». 

Поводить себе так, ніби це його особисте місце за столом. 

Поруч, біля столу, стоїть Лев. 

Рука підлітка простягнута до тарілки з бутербродами. Пальці майже торкаються одного з них. 

Хлопець піднімає очі. 

В ту ж мить розуміє, що його застукали.