Розділ 48.

Я знала, що це була погана ідея – той клятий бісквітний торт із трьома коржами, просоченням і двома видами крему.

Знала ще тоді, коли о четвертій ранку стояла на кухні з широко розплющеними очима і тримала в руках міксер.

Проте відступати від задуманого не збиралася.

Мені хотілося, щоб Артем пишався мною.

Господар сказав: «замовимо все у ресторані». Наполягав і майже сердився, коли я не погоджувалася. Я ж вперто стояла на своєму.

Це моя робота – готувати їжу і тримати будинок у чистоті. Якщо можна замовляти у ресторані та наймати клінінг, тоді навіщо я здалася?

Проводжу лопаткою по білосніжному крему, руки тремтять. Бісквіт виявився примхливим – один корж піднявся нерівно, другий мало не осів.

Я вже сто разів пошкодувала, що не обрала щось простіше.

Але з кожним рухом повторюю собі: для нього. Для Артема.

У вітальні вже накритий стіл. Накривала його дуже ретельно – скатертина без жодної складки, прибори лежать рівно, келихи блищать. Лев навіть мовчки допоміг мені розставити тарілки. 

Коли у ворота подзвонили, все було готове. 

Витерла руки рушником і визирнула у вікно. Артем вже йшов назустріч гостям. Дем’ян для нього не просто знайомий, і тільки тому старший брат погодився прийняти непроханих візитерів. 

Ще й вийшов назустріч… уявляю, скільки зусиль це коштувало тому відлюднику, яким являється Артем. 

Заходять у дім разом. 

Аліса – усміхнена, яскрава, впевнена у собі. Дем’ян – спокійний, уважний, з тим самим злегка насмішкуватим та безтурботним поглядом, який мені не дуже подобається у ньому. 

Я подаю закуски, гаряче, стежу, щоб у келихах не порожніло. Вони розмовляють. Час від часу ловлю на собі погляд Артема – короткий і вдячний. 

Мені цього вистачає. 

Коли настає черга десерту, я йду на кухню.

Торт стоїть на столі. Білий з тонкими кремовими візерунками, свіжими ягодами зверху. Я дивлюся на нього і бачу гордість та страх. 

Раптом не вийшло? Що, як сухий чи крем попливе? 

Я обережно беру підставку… 

І саме в цю мить двері кухні тихо рипнули. 

- Допомогти? - пролунав чоловічий голос. 

Дем’ян стояв у дверях, поклавши долоню на одвірок. Дивиться не на торт, а на мене. 

- Я впораюся, - відповідаю, усміхнувшись. 

Рада бачити Дем’яна. І рада, що приїхав до брата. Тільки шкода, що зробив це не тихо, не сам, а у компанії з Алісою. Хоча не мені судити. 

Хлопець робить кілька кроків ближче. 

- Ти встала дуже рано, судячи з усього, - каже тихо, - видно, що старалася.

Стало якось ніяково. Він якось уважно це говорить. Але тут же кажу собі, що це здається. Не виспалася сьогодні, тому і придумую чого немає. 

- Я виконую свою роботу, пане Ланський. Ви ж для цього мене сюди найняли. 

- Справді? - його губи ледь смикнулися, - це більше ніж робота. Можна було купити торт у кондитерській. 

- Дем’яне, ви щось хотіли? Йдіть до вітальні, я зараз торт принесу. 

Він обходить торт повільно, ніби розглядаючи кухню, але я відчуваю, що грається… 

Може, встиг випити зайвого? Нудно молодику стало. 

- Артем не цінує, коли для нього надто стараються, - каже нарешті, - він звик, що люди поруч з ним… зникають. 

Ці слова викликають роздратування. 

- Я не прошу порад, - відповідаю тихо, але твердо. 

Він зупиняється навпроти, не зводить з мене очей. 

- Я просто не хочу, щоб ти розчарувалася. 

Піднімаю на нього очі. 

- Це вже моя справа.

На секунду між нами встановлюється тиша. Відчуваю, як серце калатає, але не від страху, а від злості. Хто він такий, щоб говорити так про Артема? Що він знає про нас? Дем’ян продовжує придивлятися до мене, ніби намагається щось прочитати. 

- Торт гарний, - нарешті говорить юнак, - сподіваюся, смак відповідає вигляду. Я, до речі, полюбляю солодке. Ти знала? 

Я ледве усміхаюся, ігноруючи його останнє питання. 

- Побачимо. 

Хочу взяти підставку з тортом у руки, коли помічаю це… 

На зап’ястку Дем’яна блиснуло золото. 

Годинник - масивний, витончений, з темним циферблатом і важким браслетом. 

Дуже дорогий. Дуже красивий. І… дуже недоречний. 

Він виглядає так, ніби належав чоловікові, який уже пройшов десятки угод, втрат, перемог. А не юнакові з ледь помітною усмішкою та занадто живими очима.

Наче він вдягнув щось чуже. Або занадто рано вирішив подорослішати. 

- Гарний? - раптом запитав він, помітивши мій погляд.