Розділ 47.

Соломія.

Він дивиться на мене так, ніби я щойно зруйнувала його внутрішню опору. Темні очі пронизують наскрізь.

- Якщо тобі не потрібні гроші... - повільно повторює Артем, - то що тобі від мене потрібно?

Я стою навпроти нього, стискаючи пальцями край фартуха, аби не видати хвилювання. Його голос звучить жорстко, але в очах немає роздратування. Натомість, явно читається розгубленість.

Золотий ланцюжок з діамантом лежить на столі. Дорогоцінний камінь блищить у світлі лампи, холодний і чужий.

Я навіть не торкнулася його.

- Я прийшла у цей будинок працювати, - кажу спокійно, - на посаду служниці. Слідкувати за порядком. Варити тобі каву, прасувати сорочки, робити все, щоб у домі було затишно. Це моя робота.

Він дещо нервово усміхається.

-  Не кажи дурниць, Соломіє. Ти могла б прийняти подарунок. Це ж просто знак вдячності.

-          Я не беру більше, ніж заробила чесно, - відповідаю я, - ніколи не брала і не братиму. Навіть якщо це «просто знак вдячності». Дорогі речі не роблять мене щасливішою.

Чоловік підходить ближче. Його тінь накриває мене.

-          Тоді що? - питання звучить тихіше, але так само наполегливо, - якщо не гроші, якщо не прикраси… що тобі потрібно?

Мені хочеться відвести погляд, але я змусила себе дивитися прямо на нього. Я справді одразу зрозуміла: під суворістю, під шрамами, під тією бронею живе хороша людина. Людина, яка давно не дозволяє собі бути живою.

- Якщо ти сам не розумієш, - кажу майже пошепки, - то не будемо це обговорювати.

Він завмирає. Наче ці слова вдарили сильніше, ніж будь-яке, саме відверте, зізнання.

Мені боляче. Хочеться сказати більше. Зробити все можливе, щоб він побачив те, що я бачу у ньому.

Але любов – це не те, що варто випрошувати. І не можна пояснити тому, хто боїться її прийняти.

Я відступаю на крок.

- Повернемося до того, як було раніше, - обережно промовляю я, - ти – господар дому. Я – старанна покоївка. Так буде правильно.

Здається, його обличчя потемніло. Не від злості – від чогось глибшого. Можливо, від втрати того, що ще не встиг назвати.

- Ти справді цього хочеш? - запитує хлопець.

Нервово ковтаю, відчуваючи, як тілом йдуть дрижаки.

- Я хочу, щоб усе було чесно.

Повертаюся, щоб повернутися до справ. Зробити чай. Сховатися за звичними рухами, за чистими поверхнями. За тим світом, де все зрозуміло для мене.

Але у грудях щось болить.

Бо я прийшла у цей дім служницею. Тепер залишатися тут просто покоївкою стає дедалі важче.

Після тієї розмови ми ніби підписали мовчазну угоду.

Він – господар.

Я – покоївка.

Я вставала раніше за всіх, як і завжди. Тихо спускалася сходами, щоб не розбудити дім. Готувала сніданок, прасувала його сорочки – темні, строгі, завжди ідеально скроєні.

Прасувала футболки Лева, складала їх акуратними стосами. Витирала пил, мила підлогу, стежила, щоб у вазах стояли свіжі квіти.

Все стало так, як і раніше.

Тільки між нами встановлюється обережність.

Розмовляємо чемно і коротко. По суті.

Тільки інколи, наші погляди зустрічаються надто довго. Тоді я перша відводжу очі.

Лев все розумів. Бачу це по його тихих, уважних очах. Але він нічого не запитував. Ні слова.

За це я йому вдячна.

Того дня я заходжу до кімнати Артема прибрати. Він якраз у душі, щоб потім сісти за роботу.

Сонце лягає на темну постіль, на його піджак недбало кинутий на крісло.

Скільки не складаю його одяг акуратно, все одно розкидає.

Раптом залунав телефон.

Мимохіть поглянувши на екран, бачу, що там висвітилося ім'я: Дем'ян.

Я не маю звички відповідати на чужі дзвінки. Але телефон продовжує настирливо дзвонити.

Двері у ванну відчиняються.

-          Візьми, - коротко каже Артем, витираючи волосся рушником, - постав на гучний.

Я подаю йому телефон.

-          Слухаю, - голос його звучить, як і часто буває, спокійно, але твердо.

Я не хочу слухати, але вийти також не можу зараз. Тому стою біля шафи, вдаючи, що складаю сорочки.

-          На вихідні приїдемо, - долинає гучний, впевнений голос Дем'яна, - я та Аліса.

Артем напружується, це помітно навіть на відстані. Так стиснув гаджет, що побілілі пальці.

-          Ні, - коротко відрізає чоловік, - я нікого не чекаю.

-          Брате, не починай.