Розділ 47.

Соломія.

Він дивиться на мене так, ніби я щойно зруйнувала його внутрішню опору. Темні очі пронизують наскрізь, бажаючи почути відповідь. 

- Якщо тобі не потрібні гроші... - повільно повторює Артем, - то що тобі від мене потрібно?

Я стою навпроти нього, стискаючи пальцями край фартуха, аби не видати хвилювання. Його голос звучить жорстко, але в очах немає роздратування. Натомість, явно читається розгубленість, якої сам від себе не сподівався. 

Золотий ланцюжок з діамантом лежить на столі. Дорогоцінний камінь блищить у світлі лампи, холодний і чужий.

Я навіть не торкнулася його. Не маю на це ніякого бажання. 

- Я прийшла у цей будинок працювати, - кажу спокійно, - на посаду служниці. Слідкувати за порядком. Варити тобі каву, прасувати сорочки, робити все, щоб у домі було затишно. Це все моя робота, яку намагаюся сумлінно виконувати. 

Він дещо нервово усміхається.

-  Не кажи дурниць, Соломіє. Ти могла б прийняти подарунок. Це ж просто знак вдячності. 

-  Я не беру більше, ніж заробила чесно, - відповідаю я, - ніколи не брала і не братиму. Навіть якщо це «просто знак вдячності». Дорогі речі не роблять мене щасливішою.

Чоловік підходить ближче. Його тінь накриває мене.

-   Тоді що? - питання звучить тихіше, але так само наполегливо, - якщо не гроші, якщо не прикраси… що тобі потрібно?

Мені хочеться відвести погляд, але я змусила себе дивитися прямо на нього. Я справді одразу зрозуміла: під суворістю, під шрамами, під тією бронею живе хороша людина. Людина, яка давно не дозволяє собі бути живою. Постійно боїться помилитися. 

- Якщо ти сам не розумієш, - кажу майже пошепки, - то не будемо це обговорювати.

Він завмирає, наче ці слова вдарили сильніше, ніж будь-яке, саме відверте, зізнання.

Мені хочеться сказати більше. Зробити все можливе, щоб він побачив те, що я бачу у ньому. Але я не збираюся випрошувати кохання і пояснювати очевидне тому, хто боїться прийняти це почуття. 

Тому просто відступаю на крок. 

- Повернемося до того, як було раніше, - обережно промовляю я, - ти – господар дому. Я – старанна покоївка. Мабуть, так буде правильно. 

Здається, його обличчя потемніло, але не від злості, від чого іншого... усвідомлення того, що він боїться назвати вголос. 

- Ти справді цього хочеш? - запитує хлопець.

- Я хочу, щоб усе було чесно.

Збираюся зробити чай, приступити до повсякденних справ. Сховатися за звичними рухами, за чистими поверхнями. За тим світом, де все зрозуміло для мене.

Але у грудях щось продовжує боліти. Адже  я прийшла у цей дім служницею. Тепер залишатися тут просто покоївкою стає дедалі важче.

Після тієї розмови ми ніби підписали мовчазну угоду, яку сумлінно виконували. 

Артем знову став господарем будинку. Я - покоївкою, що працює за зарпалтню. 

Я вставала раніше за всіх, як і завжди. Тихо спускалася сходами, щоб не розбудити дім. Готувала сніданок, прасувала його сорочки – темні, строгі, завжди ідеально скроєні.

Прасувала футболки Лева, складала їх акуратними стосами. Витирала пил, мила підлогу, стежила, щоб у вазах стояли свіжі квіти.

Все стало так, як і раніше, тільки між нами двома виникла обережність. Ми стали розмовляти коротко і по суті, але інколи наші погляди перетиналися. Частіше за все, я перша відводжу очі, ніяковіючи. 

Лев все розумів. Бачу це по його тихих, уважних очах, але він нічого не питає. За що йому щиро вдячна. 

Того дня я заходжу до кімнати Артема прибрати. Він якраз у душі, щоб потім сісти за роботу. 

Сонце лягає на темну постіль, на його піджак недбало кинутий на крісло. Скільки не намагаюся складати одяг чоловіка акуратно, він все рівно розкидає. 

Раптом залунав телефон. Мимохіть поглянувши на екран, бачу, що там висвітилося ім'я: Дем'ян.

Я не маю звички відповідати на чужі дзвінки. Але телефон продовжує настирливо дзвонити.

Двері у ванну трохи відчиняються.

- Візьми, - коротко каже Артем, витираючи волосся рушником, - постав на гучний.

Виконую те, що сказав і подаю йому телефон.

-  Слухаю, - голос його звучить, як і часто буває, спокійно, але твердо.

Я не хочу слухати, але вийти також не можу зараз, тому що як раз складаю сорочки, стоячи біля шафи. 

-  На вихідні приїдемо, - долинає гучний, впевнений голос Дем'яна, - я та Аліса.

Артем напружується, це помітно навіть на відстані. Так стиснув гаджет, що побілілі пальці.

-   Ні, - коротко відрізає чоловік, - я нікого не чекаю.

-  Брате, не будь занудою. 

- Я не хочу нікого бачити, - голос молодика піднявся, - це мій будинок, а не прохідний двір.