Розділ 46.

Артем.

План провалився і я це зрозумів у ту мить, коли вона відсунула коробочку назад до мене. 

Здавалося, що все розрахував. Обід, атмосфера, правильні слова… я думав, що роблю крок назустріч. Проте вийшло інакше... 

Вийшло так, ніби я відштовхнув її. 

Сиджу зараз за столом і дивлюся на ланцюжок, який так і залишився лежати на оксамиті. Діамант холодно блищить, байдужий до людських помилок. 

- Артеме, - тихо починає Лев. 

- Я знаю, - різко відповідаю я, хоча підліток ще нічого не сказав. 

Відчуваю злістьна себе, що зробив все невірно. Але не тільки... ще присутня злість на Соломію, через недоречну принциповість. 

На саму ситуацію. За те, що все вийшло не так як сподівався. 

Я чудово розумію, чого вона чекала. Соломія чекала не золота і не коштовностей. Дівчина чекала почути заповітні слова. 

Сподівалася, що я скажу: ти мені потрібна. Що я більше не живу минулим. Готовий відпустити Поліну… щоб розпочати новий життєвий шлях. 

Я дійсно міг це сказати... міг. Але в останній момент злякався власної відвертості. Сховався за формальністю «гарна служниця». 

Ну як я міг сказати саме так? Нагадати, що вона, для мене, всього лише служниця. 

Який же як кретин. 

Я стискаю кулаки відчуваючи, як всередині все палає від досади. Разом з тим, не полишає інша думка. Як вона могла відмовитися? Від прикраси яка коштує цілий статок. 

Згадую Поліну. Вона ніколи не відмовлялася від подарунків. Хоча і не кохала мене – я це тепер особливо чітко бачу – але коштовності приймала спокійно. Усміхалася (це єдині випадки, коли кохана красуня мені усміхалася), вдягала їх на світські вечори. 

Потім Аліса. 

Вона навіть не приховувала своїх бажань та апетитів. Золото, новий телефон, поїздки на курорт. Вона не просила, а вимагала. Красиво, наполегливо, повністю впевнена у своїй правоті. 

І я платив, думаючи, що все це правильно, так і має бути.  

А Соломія…проста дівчина, без жодних натяків чи очікувань. Так просто відмовилася. Зробила це не через страх, не з кокетства і не тому що бажала набити собі ціну. 

Дівчина зробила це, тому що має гідність і це дійсно вражає, змушує відчувати розгубленість. 

- Я піду поговорю з нею, - кажу, різко підводячись. 

Лев тільки киває. У погляді нічого прочитати не можна. Що він думає з цього приводу, незрозуміло. 

Проходжу до будинку, потім йду на кухню і завмираю стоячи у дверях. 

Соломія вже встигла перевдягнутися. Темна уніформа, акуратно зібране волосся. Наче між нами не було вечері зі свічками. Вона знову повернулася на своє «місце», яке вказав їй я. 

Посуд помитий, вода стікає у раковині. Вона вже витирає полицю, рухи чіткі, стримані. 

- Соломіє. 

Вона не обернулася одразу, але завмерла на місці. 

- Так, Артеме? 

- Що ти робиш? 

- Прибираю, - відповідає так, ніби це не є очевидним, - після святкувань завжди лишається безлад.

Заходжу глибше на кухню. 

- Ти могла залишити все як є. Ми тебе запросили, том могли самі прибрати. 

- Це моя робота. 

Знову вона за своє... 

- Ти думаєш, я хотів тебе образити? - запитую тихіше. 

Соломія мовчить, і тоді, не стримавшись, запитую: 

- Соломіє, навіщо я тобі потрібен? 

Вона смикнулася і підвела на мене очі. Я роблю крок ближче, скоротивши дистанцію між нами. 

- Скажи мені, Соломіє. Навіщо? 

У великих блакитних очах більше, ніж я здатен прийняти. 

- Я старший за тебе на вісім років, - продовжую, не зупиняючись, - ти вродлива. Світла. Ти могла б бути з кимось іншим. А я… - нервово всміхнувся, - я пошрамований. І не лише ззовні.

Слова починають сипатися самі, хочу говорити далі. 

- У мене нестерпний характер. Я різкий та впертий. Я звик тиснути, а не просити. Через мене вже колись загинула наречена. 

Відчуваю, як просто перехоплює подих від цих зізнань. 

- І це не всі деталі мого минулого. Ти навіть не уявляєш, скільки там темряви. 

Вона слухає і не перебиває. Не відводить погляду, не ніяковіє. 

- Гроші, - продовжую я, - це єдина перевага, яку я маю. Єдине, чим я здатен компенсувати все інше. 

Витягаю з кишені ту кляту коробочку, ставлю її на стіл між нами. 

- То чому ти не береш від мене подарунків? - голос зривається, стає хрипким, - чому не дозволяєш мені хоча б цим бути… корисним для тебе?

У грудях щось запекло. 

- Ти чекала зізнання? Так? Чекала, що я скажу, що кохаю тебе? Що готовий відпустити Поліну? Що ти для мене більше, ніж просто… частина дому?