Розділ 46.

Артем.

План провалився. 

Я зрозумів це у ту мить, коли вона відсунула коробочку назад до мене. 

Здавалося, що все розрахував. Обід, атмосфера, правильні слова… я думав, що роблю крок назустріч. 

Вийшло так, ніби я відштовхнув її. 

Сиджу зараз за столом і дивлюся на ланцюжок, який так і залишився лежати на оксамиті. Діамант холодно блищить, байдужий до людських помилок. 

- Артеме, - тихо починає Лев. 

- Я знаю, - різко відповідаю я, хоча підліток ще нічого не сказав. 

Відчуваю злість. 

На себе, що зробив все невірно. На неї за принциповість. 

На саму ситуацію. За те, що все вийшло не так. 

Я чудово розумію, чого вона чекала. 

Соломія чекала не золота. 

Вона чекала слів. 

Сподівалася, що я скажу: ти мені потрібна. Що я більше не живу минулим. Готовий відпустити Поліну… остаточно, на словах і на практиці. 

Я дійсно міг це сказати. 

Міг.

Але в останній момент злякався власної відвертості. Сховався за формальністю «гарна служниця». 

Служниця. 

Ідіот. 

Я стискаю кулаки. Усередині все палає від досади. 

Але водночас мене не полишає інша думка. 

Як можна відмовитися? 

Згадую Поліну. Вона ніколи не відмовлялася від подарунків. Хоча і не кохала мене – я це тепер особливо чітко бачу – але коштовності приймала спокійно. Усміхалася (це єдині випадки, коли кохана красуня мені усміхалася), вдягала їх на світські вечори. 

Потім Аліса. 

Вона навіть не приховувала своїх бажань та апетитів. Золото, новий телефон, поїздки на курорт. Вона не просила, а вимагала. Красиво і наполегливо. 

І я платив. Тому що думав, що так правильно… 

А Соломія…

Проста дівчина. Без жодних натяків чи очікувань. 

Відмовилася. 

Не зі страху. Не з кокетства чи бажання набити собі ціну. 

Тому що має гідність. 

Це вражає. Якщо чесно, вибиває ґрунт з-під ніг. 

- Я піду поговорю з нею, - кажу, різко підводячись. 

Лев тільки киває. У погляді нічого прочитати не можна. Що він думає з цього приводу, незрозуміло. 

Проходжу до будинку, потім йду на кухню. Завмираю у дверях. 

Вона вже встигла перевдягнутися. 

Темна уніформа, акуратно зібране волосся. Наче між нами не було вечері зі свічками. Наче вона знову повернулася на своє «місце». 

Посуд помитий. Вода стікає у раковині. Вона вже витирає полицю, рухи чіткі, стримані. 

- Соломіє. 

Вона не обернулася одразу. 

- Так, Артеме? 

Спокійний тон. Надто спокійний. 

- Що ти робиш? 

- Прибираю, - відповідає так, ніби це не є очевидним, - після святкувань завжди лишається безлад.

Заходжу глибше на кухню. 

- Ти могла залишити це. Ми б самі впоралися. 

- Це моя робота. 

Знову це. 

Робота. 

- Ти думаєш, я хотів тебе образити? - запитую тихіше. 

Соломія мовчить, і тоді, не стримавшись, запитую: 

- Соломіє, навіщо я тобі потрібен? 

Вона смикнулася і підвела на мене очі. 

Я натомість роблю крок ближче. 

- Скажи мені, Соломіє. Навіщо? 

У великих блакитних очах більше, ніж я здатен прийняти. 

- Я старший за тебе на вісім років, - продовжую, не зупиняючись, - ти вродлива. Світла. Ти могла б бути з кимось іншим. А я… - нервово всміхнувся, - я пошрамований. І не лише ззовні.

Слова починають сипатися самі. 

- У мене нестерпний характер. Я різкий. Впертий. Я звик тиснути, а не просити. Через мене вже колись загинула наречена. 

Відчуваю, як просто перехоплює подих від цих зізнань. 

- І це не всі деталі мого минулого. Ти навіть не уявляєш, скільки там темряви. 

Вона слухає. Не перебиває. Не відводить погляду. 

- Гроші, - продовжую я, - це єдина перевага, яку я маю. Єдине, чим я здатен компенсувати все інше. 

Витягаю з кишені ту кляту коробочку, ставлю її на стіл між нами. 

- То чому ти не береш від мене подарунків? - голос зривається, стає хрипким, - чому не дозволяєш мені хоча б цим бути… корисним для тебе?