Розділ 45.

Соломія.

Дорога з міста видалася виснажливою, не думала, що виявиться настільки важко. Вже ж наче неодноразово ходила до магазину. 

Пакети тягнули руки, а у голові крутилися звичні думки тієї, хто працює служницею і повинна постійно дбати про будинок та його господаря.

Думаю над тим, що приготувати на  вечерю, чи не забула придбати щось важливе у господарстві. Тому що тоді доведеться знову бігти до магазину. 

 Відчинила хвіртку, готуючись почути звичну тишу будинку, але цього разу цієх тиші не спостерігалося. 

Як тільки заходжу до саду, одразу бачу цих двох. За їхніми спинами… накритий стіл на якому стоять свічи та страви.  Навіть серветки складені красиво. Не так, як це роблю я щодня, відчувається старанна урочистість.

Завмираю посеред саду, тримаючи пакети в руках. 

- Що… це? - тихо запитую, не знаючи, як реагувати. 

Лев сяє так, ніби він щойно здійснив подвиг, у той час як Артем робить крок до мене. Його темні очі випромінюють тепло. 

- Один раз можна дати відпочити твоїм прекрасним рукам, - каже він спокійно. 

Відчуваю, як щось стискається всередині. Прекрасним рукам… ніхто ніколи не говорив про мої руки так, ніби вони варті чогось більшого, ніж роботи. 

Сідаємо за стіл і спочатку почуваю себе ніяково. Адже це не я приготувала і не я накрила стіл. Проте з кожною хвилиною напруга стає меншою. Лев розповідає смішну історію зі школи, Артем іноді також жартує, що на нього не схоже. 

Я щиро сміюся, і в  якийсь момент ловлю себе на думці, що все це виглядає як родина. В якій я не служниця, а повноправна частина цього дому. 

Серце починає битися швидше коли Артем раптом дістає з кишені невелику коробку. Завмираю, як тільки чоловік відкриває її. 

Золотий ланцюжок із діамантом спалахує у світлі свічок, від чого на мить втрачаю дар мови. Таку красу бачила хіба що у фільмах. 

- Це тобі, - каже він. 

- Мені? - голос зрадницьки затремтів. 

Ніколи не тримала у руках настільки дорогі речі, якщо не враховувати браслет, що подарувала бабуся. 

Але точно не отримувала нічого подібного від чоловіка. Життя узагалі не особливо балувало подарунками та приємними сюрпризами. 

Дивлюся на нього, на серйозний вираз обличчя і десь всередині піднімається надія.  Зараз від скаже... 

Нарешті чітко скаже, що я йому не байдужа. Що я важлива і він хоче, аби я залишилася поруч, не як працівниця, а як жінка. Кохана дівчина.

Артем глибоко вдихає. 

- Це знак вдячності, - промовляє він, - за те, що ти хороша служниця і чудова людина. 

Служниця. Отже, я всього лише служниця. 

Слово впало між нами важким каменем і я чітко відчуваю, як щось усередині тріснуло. 

Усміхаюся, щоб не показати як зараз боляче. 

- Я… не можу це взяти. 

- Чому? - запитує, і в голосі можна знову почути звичну похмурість. 

- Бо мені не потрібні такі подарунки. 

Обережно відсовую коробочку назад до нього, даючи зрозуміти, що серйозна у власних намірах. 

- Соломіє, це просто прикраса. 

- Ні, - я похитала головою, - це дуже дорога прикраса. Я не візьму її за те, що виконую свою роботу.

У саду стає тихо. Так, що співи пташок здаються дуже виразними. 

- Я наполягаю, - його голос стає твердішим. 

- А я – ні, - відповідаю спокійно, хоча всередині все стискається, - мені не потрібні коштовності. Я не продаю вдячність і нічого не вимагаю за свою старанність. 

Його погляд темніє, але в очах немає злості. Скоріше, непорозуміння. 

Я підвелася. 

- Дякую за обід. Чи вечерю. У будь-якому разі, все було дуже смачно. 

Починаю збирати посуд, хоча він намагається зупинити мене. Руки тремтять, але я тримаюся. Коли йду на кухню, то на мить обертаюся. 

Артем та Лев переглянулися і вдається почути, як Лев говорить: 

- Я не здивований. Підозрював, що такою буде її відповідь. 

У його голосі немає насмішки, тільки впевненість. 

Я не стала дослухатися далі, пішла далі. 

На кухні голосно зашуміла вода і я зосередилася на тому, щоб добре помити посуд. Боліло не через ланцюжок. Причина в іншому. Я повірила у більше... дозволила собі повірити. 

А я всього лише служниця, і мабуть... забула своє місце. За що і поплатилася.