Розділ 45.

Соломія.

Дорога з міста видалася виснажливою.

 Пакети тягнули руки, а у голові крутилися звичні думки тієї, хто працює служницею і повинна постійно дбати про будинок та його господаря.

Що приготувати на вечерю, чи вистачить зелені, чи не забула купити щось важливе.

 Відчинила хвіртку, готуючись почути звичну тишу будинку.

Але тиші не було…

Як тільки заходжу до саду, одразу бачу цих двох. За їхніми спинами… накритий стіл.

Свічки. Страви. Навіть серветки складені красиво. Не так, як це роблю я щодня, відчувається старанна урочистість.

Завмираю посеред саду, тримаючи пакети в руках. 

- Що… це? - тихо запитую. 

Лев сяє так, ніби він щойно здійснив подвиг. 

Артем робить крок до мене. В очах світиться щось тепле… 

- Один раз можна дати відпочити твоїм прекрасним рукам, - каже він спокійно. 

Відчуваю, як щось стискається всередині. Прекрасним рукам… ніхто ніколи не говорив про мої руки так, ніби вони варті чогось більшого, ніж роботи. 

Сідаємо за стіл. Спочатку почуваюся ніяково – не я готувала, не я накривала. 

Але з кожною хвилиною напруга тане. Лев розповідає смішну історію зі школи, Артем іноді також жартує. 

Я сміюся – щиро, без стриманості. 

В якийсь момент ловлю себе на думці, що все це виглядає як родина. 

Наче я не служниця, а частина цього дому. 

Серце починає битися швидше. 

Коли Артем раптом дістає з кишені невелику коробку, завмираю… 

Чоловік відкриває її.

Золотий ланцюжок із діамантом спалахує у світлі свічок. 

На мить втрачаю дар мови. 

- Це тобі, - каже він. 

- Мені? - голос зрадницьки затремтів. 

Ніколи не тримала у руках настільки дорогі речі, якщо не враховувати браслет, що подарувала бабуся. 

Але точно не отримувала нічого подібного від чоловіка. Життя узагалі не особливо балувало подарунками та приємними сюрпризами. 

Дивлюся на нього, на серйозний вираз обличчя. 

Усередині піднімається надія. 

Зараз… 

Він скаже. 

Нарешті чітко скаже, що я йому не байдужа. Що я важлива. Що він хоче, аби я залишилася поруч, не як працівниця, а як жінка. Кохана дівчина.

Артем глибоко вдихає. 

- Це знак вдячності, - промовляє він, - за те, що ти хороша служниця. Чудова людина. 

Служниця. 

Слово впало між нами важким каменем. 

Також відчуваю, як щось усередині тріснуло. 

Усміхаюся. Навчилася за життя усміхатися так, щоб ніхто не бачив болю. 

- Я… не можу це взяти. 

- Чому? - запитує, і в голосі можна знову почути звичну похмурість. 

- Бо мені не потрібні такі подарунки. 

Обережно відсовую коробочку назад до нього. 

- Соломіє, це просто прикраса. 

- Ні, - я похитала головою, - це дуже дорога прикраса. Я не візьму її за те, що виконую свою роботу.

У саду стає тихо. Так, що співи пташок здаються дуже виразними. 

- Я наполягаю, - його голос стає твердішим. 

- А я – ні, - відповідаю спокійно, хоча всередині все стискається, - мені не потрібні коштовності. Я не продаю вдячність. 

Його погляд темніє. Не від злості – від непорозуміння. 

Я підвелася. 

- Дякую за обід. Чи вечерю. У будь-якому разі, це було чудово. 

Починаю збирати посуд, хоча він намагається зупинити мене. Руки тремтять, але я тримаюся. 

Йдучи до кухні, на мить обернулася. 

Артем та Лев переглянулися. 

Я чітко чую, як Лев говорить: 

- Я не здивований. 

У його голосі відсутня насмішка. Тільки впевненість. 

Я не стала дослухатися далі. 

На кухні вода шуміла занадто голосно. Я мила тарілки і дивилася, як краплі стікають по пальцях. 

Чомусь боліло не через ланцюжок.

Боліло через те, що я дозволила собі повірити у більше. 

А я всього лише служниця. 

І, мабуть, забула своє місце.