Розділ 42.

Артем мовчить кілька секунд, потім говорить:

- Добре. Сядемо за столик. Хочеш чаю та солодощів?

- Було б непогано, - киває дівчина.

- Соломіє, - звертається до мене Артем, на що одразу киваю, мовляв, все принесу.

Я швидко йду на кухню, готую все, що потрібно. По дорозі заглядаю у кімнату Лева і бачу, що той заснув в обнімку з Люменом.

Звісно, не стала будити підлітка, та й навіщо йому чути ту розмову, яка повинна відбутися.

Це стосується тільки Артема і… мене. Так, відчуваю, що повинна також бути там.

Коли винесла тацю з трьома чашками чаю та десертами, бачу, що Артем і Оксана вже влаштувалися.

Дівчинка, не приховуючи захоплення, обдивляється сад. 

- У вас так красиво, - говорить вона, - неймовірно просто. 

- Сад занедбаний, - говорить Артем. 

- Я цього не помітила, - відказує Оксана, і зрозуміло, що вона каже правду. Каже те, що думає. 

Оксана бере чашку і, секунда помовчавши, починає: 

- Я не хочу, щоб ви ображалися на Людмилу. Вона б хотіла, щоб я називала її мамою, але ми зійшлися на тому, що зватиму на ім’я. Коротше, вона дуже хоче показатися турботливою та чуйною… не завжди це йде на користь. 

Ми з Артемом не перебиваємо гостю, знаючи, що почавши здалеку, вона має сказати щось важливе. 

- Два роки тому тато одружився вдруге, - продовжує дівчинка, - після того, як мама померла, він чотирнадцять років був сам. Зараз… він уперше щасливий. Я це бачу. 

Її голос не тремтить, звучить занадто доросло. 

- Мачуха дуже старається мені сподобатися. Заради коханого чоловіка. Думає, що якщо буде мене всюди супроводжувати, оберігати, то її полюблю. Іноді вона… перегинає палицю.

Згадую той момент біля води. Різкі рухи жінки, її тон, образливі слова, сказані Артему. Наче Артем представляв небезпеку. 

- Вона злякалася за мене, - тихо пояснила Оксана, - думає, що кожен прагне мене образити. 

Артем, відпивши ароматний напій, запитує: 

- А ти? Ти злякалася? 

Оксана підводить на нього очі. В них немає страху чи порожнього жалю. 

- Ні, - твердо відказує вона, - мене не злякали ваші шрами. Скоріше вразили. Не кожен день побачиш красеня, який має таку ваду. Хоча це нікого не стосується. 

Артем усміхається одними кутиками вуст, до кінця не зрозумівши, чи був це комплімент. 

- Я ніколи не бачила таких. Подумала, що вам, мабуть, дуже боліло. І що це… несправедливо. 

У мене перехоплює подих.

-  Мачуха втрутилася, - продовжує дівчина, - подумала, що я боюся. Але ж я просто дивилася. Та й узагалі…

Бере тістечко, куштує, потім знову говорить, і у голосі відчувається досада.

- Нащо її узагалі за мною понесло до струмка? Знає, що то моє улюблене місце, де я люблю бути сама. Навіть коханий поважає це бажання. З Людмилою ніякого особистого простору.

Западає тиша, потім Оксана знову заговорила:

- Коли ми повернулися додому, вона сказала… що ви дуже красивий. І що якби не шрами – який красень би був.

Артем ледь усміхається, але ця посмішка віддається болем у мені.

- Вона навіть не зрозуміла, що образила, - тихо мовила Оксана, - вона сказала це… ніби шкодуючи. Не думаючи.

Я не витримую і запитую:

- Слухай… а ти свою мачуху любиш?

Дівчинка замислюється, її пальці щільніше обхоплюють чашку. 

- Не те щоб… - чесно відказує вона, - але тато з нею щасливий. І це найголовніше. 

Бачу, що в Артемі щось зрушилося. Наче стара, заіржавіла пружина нарешті стала слабшою. 

- Я б не хотіла, щоб ви злилися на неї, - прохає Оксана, - вона просто дуже старається. Інколи через це робить дурниці. 

Артем мовчить деякий час. Світло лягає на його обличчя, підкреслюючи шрами, які колись здавалися мені трошки моторошними. Але тепер вони мені здаються частиною нього. Частиною його сили, навіть величності. 

- Я не злюся, - каже він нарешті, - я просто втомився, що мене весь час жаліють. 

- Я вас не жалію, - тихо, але переконливо відповідає Оксана, - я думаю, ви сильна людина, яка заслуговує поваги. 

Розумію, що має на увазі Оксана: не всі дивляться на його шрами як на спотворення. Дехто здатен бачити у них його особисту історію. 

Торкаюся руки Артема, той обхоплює у відповідь мою долоню. 

Іноді для зцілення потрібно не вибачення, а просто, щоб тебе почули.

Оксана провела з нами деякий час. Розповідала про школу, про літні канікули.

Багато говорила про те, як тато вперше за багато років сміється голосно, а не стримано.

Про те, як мачуха пече надто солодкі пироги і завжди питає, чи достатньо тепло вдягнена її падчерка.