Розділ 41.

Соломія.

Його голова лежала на колінах, а пальці самі перебирали його волосся. Повільно. Обережно. Ніби боюся зробити зайвий рух, зруйнувати цю крихку тишу між нами. 

Він так і не сказав цього. 

Я чекала? Мабуть, що так. Десь глибоко всередині – чекала. Кожна дівчина хоче почути ті слова. Особливо, коли сама носить їх у серці. 

Але я бачила: сьогодні він віддав мені більше, ніж міг. 

Віддав свою правду. 

Розповів про аварію. Про біль. Про Поліну. 

Про те, що змусив її залишитися поруч із ним – не коханням, а страхом тим, що дівчина втратить заможне життя. Компанія її тата терпіла крах, і тільки гроші родини Ланських могли врятувати ситуацію. 

Це зізнання стало страшнішим за будь-які шрами на його обличчі. 

Я не ідеалізую його. Тепер – точно ні. 

Мені боляче усвідомлювати те, що він міг вчинити саме так. Що у минулому була дівчина, яку тримали поруч негідним методом. Ця дівчина загинула… так і не дізнавшись про щастя щирого кохання.

Потрібно все це обдумати.

Чесно відповісти собі: чи зможу я жити з тим, що мій коханий чоловік помилився так сильно?

І ще – його провина через аварію. Це почуття живе у ньому як тінь.

 Саме тому він карає себе роками, не дозволяючи бути щасливим повністю.

 Я не можу врятувати його від цього.

І, мабуть, не повинна.

Але сьогодні я також зрозуміла інше. Для нього справді може відкритися нова сторінка життя.

Я це відчула у тому, як він поклав голову мені на коліна.

Якщо він не сказав «кохаю», то не тому, що не відчуває. Тому що вперше хоче сказати це правильно.

 Цього разу не змушуючи мене, як змусив Поліну.

Дивлюся на його пошрамоване обличчя згори. На ці нерівні лінії, які колись могли здатися йому кінцем світу.

Раптом усміхаюся чи то до себе, чи то до нього.

Я люблю його саме таким.

Пошрамованого. Впертого та гордого. Занадто суворого до себе. 

Багатія, який має все – і водночас не вірить, що заслуговує на любов. 

Я люблю не його гроші. Не його будинок. 

Люблю те, як він мовчить, коли боїться сказати зайве. Як вміє приховувати емоції, як обережно мене торкається, ніби я дуже крихка. 

Можливо, мені також потрібен час. 

Щоб прийняти його минуле. Навчитися не боятися його темряви, не намагатися стати для нього рятівницею, а просто бути поруч. 

Не збираюся наполягати на словах. 

Тому що кохання – це не завжди зізнання. 

Інколи достатньо довіри, коли чоловік, якого ти кохаєш, кладе тобі голову на коліна. 

Проводжу пальцями по його волоссю ще раз.

Тихо, майже нечутно прошепотіла. 

- Я люблю тебе, Артеме. 

Навіть якщо ти поки що мовчиш. 

Дзвінок у ворота розітнув тишу так різко, що я навіть смикнулася. 

Артем піднімає голову з моїх колін, в його очах виникає незадоволений вираз. 

- Нікого не впускай, - кидає він мені вслід, - я нікого не запрошував. І так забагато гостей за останній час. 

Мені також не подобається те, що нас перервали. Та хвилина надто… справжня. Надто важлива. 

Але дзвінок лунає знову, і це вже починає дратувати. 

Виходжу з саду, проходжу доріжкою до воріт, і перш ніж відчинити, поглянула у щілину. 

Завмираю, думаючи, що привиділося. 

За воротами стоїть дівчинка-підліток. Переминається з ноги на ногу, стискає у руках невеликий букет польових квітів. 

Я одразу її впізнаю. 

Оксана.

Та сама дівчина, що зустрілася нам біля струмка. Та, що злякалася шрамів Артема. 

Та, чия мама прибігла тоді і здійняла крик, ніби він зробив щось страшне. 

Але я, як він тоді, просто стояв. Не заперечуючи, коли його називали чудовиськом. 

Я відчиняю хвіртку. 

- Ти… до нас? - обережно запитую. 

Може, випадково переплутала будинок? 

Вона киває. Сірі очі виглядають серйозними та зосередженими. 

- Мені потрібен… той чоловік, - тихо каже вона, - я знаю, що він тут живе. Сусіди підказали, що «пошрамований відлюдник» живе саме тут. 

Слова неприємно різонули. Яке сусідам діло? Вже прізвисько придумали, що за люди? 

- Навіщо він тобі? - м’яко запитую я. 

Дівчина глибоко вдихає, ніби готується стрибнути у холодну воду, але відступати від задуманого не збирається. 

- Я прийшла вибачитися.

Я мовчу, не поспішаючи відповідати. 

- Тоді біля струмка… мені стало не по собі, коли побачила. Вона також накричала. А він нічого не зробив, просто стояв. Потім я зрозуміла, наскільки неправильно ми вчинили. Він же не винен, що… - Оксана запнулася, але ж все ж договорила, - що у нього таке обличчя. 

Насправді Артем вважає, що винен. Але юній дівчині це знати не потрібно. 

- Я довго шукала цей будинок, - додає вона тихо, - ніхто не знає, що я тут. 

На мить обертаюся у бік саду. Артем стоїть там, напружено спостерігаючи за нами. Не підходить ближче, але я бачу, що він все розуміє. 

Завжди готовий до удару. 

- Зачекай тут, - кажу я Оксані. 

Йду до нього. 

- Це та дівчина, - тихо кажу я, - тобто та сама, що зустріли біля струмка. Вона прийшла вибачитися.

Він стискає вуста. 

- Не пускай, - коротко відказує він, - мені не потрібні їхні вибачення. 

- Це не «їхні». Це її. 

Продовжує мовчати. Бачу боротьбу в його очах. Стару звичку закритися. Відгородитися. Не дозволити знову зробити боляче. 

- Артеме, - кажу тихо, - Оксана щиро хоче поговорити з тобою. Постався і ти щиро до неї. 

Він дивиться у відповідь, потім повільно киває. 

Разом підходимо до воріт. 

Оксана, помітивши господаря, спочатку напружується. Але видно, що відступати не збирається. 

Робить крок вперед і простягає йому квіти. 

- Вибачте мене, будь ласка, - каже злегка тремтячим голосом, - я не хотіла вас образити. І вона також… не зліться на неї.