Розділ 41.

Соломія.

Його голова лежала на колінах, а пальці самі перебирали його волосся. Повільно та обережно,  ніби боюся зробити зайвий рух, зруйнувати цю крихку тишу між нами. 

Він так і не сказав цього. Не сказав заповітних слів. 

Я чекала? Мабуть, що так. Десь глибоко всередині – чекала. Кожна дівчина хоче почути ті слова. Особливо, коли сама носить їх у серці і прагне взаємності. 

Але я бачила: сьогодні він віддав мені більше, ніж міг, зумів сказати правду. Розповів про день аварії, про Поліну та про той біль, що носить у собі роками. 

Про те, що змусив її залишитися поруч із ним – не коханням, а страхом тим, що дівчина втратить заможне життя. Компанія її тата терпіла крах, і тільки гроші родини Ланських могли врятувати ситуацію. 

Це зізнання стало страшнішим за будь-які шрами на його обличчі. 

Я не ідеалізую його. Тепер – точно ні. 

Мені боляче усвідомлювати те, що він міг вчинити саме так. Що у минулому була дівчина, яку тримали поруч негідним методом. Ця дівчина загинула… так і не дізнавшись про щастя щирого кохання.

Потрібно все це обдумати і чесно відповісти собі: чи зможу я жити з тим, що мій коханий чоловік помилився так сильно?

І ще – його провина через аварію... яка тінню ходить за ним довгий  час. Саме тому він карає себе роками, не дозволяючи бути щасливим повністю.

 Я не можу врятувати його від цього і мабуть, не повинна цього робити. 

Але сьогодні я також зрозуміла інше: для нього справді може відкритися нова сторінка життя.

Я це відчула у тому, як він поклав голову мені на коліна. Якщо він не сказав «кохаю», то не тому, що не відчуває. Тому що хоче сказати це тоді, коли буде повністю впевненим. І цього разу не змушуючи мене, як змусив Поліну.

Дивлюся на його пошрамоване обличчя згори. На ці нерівні лінії, які колись могли здатися йому кінцем світу.

Раптом усміхаюся чи то до себе, чи то до нього, тому що знаю: я кохаю його саме таким. 

Пошрамованого та гордого. Впертого і занадто суворого до себе. Багатія, який має все – і водночас не вірить, що заслуговує на любов. 

Я люблю не його гроші і не його будинок. 

Люблю те, як він мовчить, коли боїться сказати зайве. Як вміє приховувати емоції, як обережно мене торкається, ніби я дуже крихка. 

Можливо, мені також потрібен час, щоб прийняти його минуле. Навчитися не боятися його темряви, не намагатися стати для нього рятівницею, а просто бути поруч. 

Не збираюся наполягати на словах. Бабуня якось мені сказала, що кохання не завжди криється у зізнаннях. Інколи достатньо довіри, коли чоловік, якого ти кохаєш, кладе тобі голову на коліна. Саме зараз зуміла переконатися у правдивості її слів. 

Проводжу пальцями по його волоссю ще раз. Потім тихо, майже нечутно прошепотіла:

- Я люблю тебе, Артеме. 

Навіть якщо ти не готовий сказати вголос про кохання, я готова почекати. 

Дзвінок у ворота розітнув тишу так різко, що я навіть смикнулася. Артем піднімає голову з моїх колін, в його очах виникає незадоволений вираз. 

- Нікого не впускай, - кидає він мені вслід, - я нікого не запрошував. І так забагато гостей за останній час. 

Мені також не подобається те, що нас перервали. Ця хвилина видалася надто важливою, щоб хтось втручався. 

Але дзвінок лунає знову, і це вже починає дратувати. Встаю з лави, виходжу з саду, проходжу доріжкою до воріт, і перш ніж відчинити, поглянула у щілину. 

Завмираю, думаючи, що привиділося... Такого візиту точно не очікувала.  

За воротами стоїть дівчинка-підліток. Переминається з ноги на ногу, стискає у руках невеликий букет польових квітів. 

Я одразу її впізнаю. Це Оксана. Дівчина, що зустрілася нам біля струмка. Та, що злякалася шрамів Артема. Чия мама прибігла тоді і здійняла крик, ніби він зробив щось страшне. 

Він тоді, просто стояв, не заперечуючи, коли його називали чудовиськом. 

Я відчиняю хвіртку. 

- Ти… до нас? - обережно запитую. 

Може, випадково переплутала будинок? 

Вона киває. Сірі очі виглядають серйозними та зосередженими. 

- Мені потрібен… той чоловік, - тихо каже вона, - я знаю, що він тут живе. Сусіди підказали, що «пошрамований відлюдник» живе саме тут. 

Почуте не сподобалося. Яке сусідам діло? Вже прізвисько придумали, що за люди? 

- Навіщо він тобі? - м’яко запитую я. 

Дівчина глибоко вдихає, ніби готується стрибнути у холодну воду, але відступати від задуманого не збирається. 

- Я прийшла вибачитися.

Я мовчу, не поспішаючи відповідати. 

- Тоді біля струмка… мені стало не по собі, коли побачила. Вона також накричала. А він нічого не зробив, просто стояв. Потім я зрозуміла, наскільки неправильно ми вчинили. Він же не винен, що… - Оксана запнулася, але ж все ж договорила, - що у нього таке обличчя. 

Насправді Артем вважає, що винен. Але юній дівчині це знати не потрібно. 

- Я довго шукала цей будинок, - додає вона тихо, - ніхто не знає, що я тут. 

На мить обертаюся у бік саду. Артем стоїть там, напружено спостерігаючи за нами. Не підходить ближче, але я бачу, що він все розуміє і чекає нового підступу. 

- Зачекай тут, - кажу я Оксані. 

Йду до нього, щоб розповісти про подію. 

- Це та дівчина, - тихо кажу я, - тобто та сама, що зустріли біля струмка. Вона прийшла вибачитися.

Він стискає вуста, показуючи, що не потребує вибачень. Подальші слова це підтверджують. 

- Не пускай, - коротко відказує він, - мені не потрібні їхні вибачення. 

- Це не «їхні». Це її. Оксана прийшла сама, без тієї вередливої жінки. 

Продовжує мовчати. Бачу боротьбу в його очах. Стару звичку закритися і зробити вигляд, що нічого не сталося. Не дозволити знову зробити боляче. 

- Артеме, - кажу тихо, - Оксана щиро хоче поговорити з тобою. Постався і ти щиро до неї. 

Він дивиться у відповідь, потім повільно киває і ми разом підходимо до воріт.