Розділ 40.

-  Соломіє, - мій голос звучить нижче, ніж зазвичай, - можна тебе дещо запитати? 

Вона повертається до мене, дивлячись спокійним та відритим поглядом. 

- Запитуй. 

Я ковтаю повітря. 

- Якби… якби чоловік, з яким ти пов’язала своє життя, мав пошрамоване обличчя. Таке, на яке дивляться з осудом. Чи змогла б ти бути з ним, не відчуваючи жалю? 

Вона навіть погляду не відводить. 

- Я вже дивлюся, - тихо каже вона, - і не бачу нічого б такого, що мене збентежило. 

У грудях щось обривається, але змушую себе говорити далі. Мені потрібно пройти це до кінця, відмести всі страхи. 

- А якби я втратив усе? Свої гроші, дім та статки. Якби нічого не залишилося, крім мене самого? 

Дівчина злегка нахиляє золотоволосу голівку.

-  Артеме, - говорить вона твердо і разом з тим лагідно, - я покохала тебе не за дім і не за гроші. І точно не за ідеальність. Я покохала тебе за те, як ти ставишся до Лева. За те, як любиш гладити по спинці Люмена. За те, як мовчки терпиш біль, не бажаючи ніким з ним ділитися. За те, що ти – це ти. Залишайся собою, більшого мені не треба. 

Слухаю кохану служницю, затамувавши подих. Все ще не наважуюся повірити... 

- Якщо ти втратиш все, - продовжує Соломія, - я залишуся. Я й далі працюватиму, якщо потрібно. Служницею, куховаркою, ким завгодно. Мені не соромно працювати, я ніколи того не боялася. Мені лячно лише втратити тебе. 

Її слова звучать без зайвої урочистості. Просто та щиро... 

Раптом усвідомив, що хвилювався навіть не за її реакцію. Просто боявся повірити, що можу бути коханим. Тобто, що мене можна любити без умов. 

«Годі боятися, - суворо наказую собі, - перед тобою прекрасна дівчина, яка кохає тебе». 

Але я повинен бути щирим до кінця. 

Повільно піднімаю руку і торкаюся її теплих і тендітних пальців. 

Після аварії я був переконаний, що моє обличчя – це вирок, - прошепотів я, - той, що підписав собі сам. Але, Соломіє, я маю розповісти тобі, як все сталося. 

- Я слухаю, Артеме, - тихо говорить дівчина, - розкажи, як вважаєш за потрібне. 

І тоді я розповідаю, не приховуючи від Соломії нічого. Про той роковий день, коли сів за кермо, хоча ще не вмів гарно водити. Про те, як не впорався з відповідальністю… 

Як убив Поліну та трохи не зробив це з Левом. Яким чином отримав шрами. Як став іншим – спотворив обличчя, яке сам не одразу впізнав. 

Соломія слухає уважно, не перебиваючи. Але от що дивно… в її очах світиться щось схоже на те, що вона не вірить мені… точніше, бачить історію трохи інакше. 

Разом з тим, відчуваю, що скидаю з душі каміння, яким був закиданий чотири роки поспіль.

Коли замовкаю і дивлюся на дівчину, вона тихо говорить:

- Артеме, я вислухала, але ти тільки й робиш, що звинувачуєш себе. Чому ти не говориш про те, що Поліна відстебнула пасок безпеки навмисно, щоб тобі досадити? Не розповідаєш, що дорогу перебігала кішка, несучи у зубах кошеня. Ти прагнеш узяти на себе всю відповідальність, провину. Але це не так. Не ти один винен у тому, що сталося. Іноді стається так, що події сильніші за нас, їм протистояти неможливо. 

- Звідки знаєш? - вражено запитую, але Соломія мовчить.

- Лев розповів, - кажу, не запитуючи, а стверджуючи.

- Не злися на нього.

- Навіть не думаю…

Не знаю, що відповісти далі, тільки відчуваю, як до очей підступають сльози. Чую, як у саду шумить вітер. Як десь за парканом проїхала машина, таке рідко тут трапляється.

Зупинятися не можна… коли вже вирішив відкритися Соломії, треба йти до кінця. Розповідаю їй про Поліну. Про те, як тримав поруч кохану не любов’ю, а вимогами. Скориставшись тим, що у неї не було вибору. Як переконав себе, що маю на це право, тому що кохав її. 

- Я змусив Поліну тоді стати моєю нареченою, - кажу тихо, - натиснувши де потрібно. Зігравши на її страхах.  Це жахливий вчинок, я це розумів вже тоді... але вчинив як вчинив. 

Соломія довго мовчала. 

Я намагаюся не дивитися на неї. Боюся побачити в її очах те, що бачив у своїх – огиду. 

- Ти не міг… - нарешті прошепотіла вона, - я не вірю, що ти такий. 

Я гірко усміхнувся. 

- Я був саме таким. 

Дівчина зітхнувши, промовляє: 

- Ти зробив помилку. Серйозну помилку. Але що вже там, Артеме. Це в минулому. Ти маєш пробачити собі. 

Пробачити. Це просте слово вдаряє сильніше, ніж звинувачення. 

Раптом відчуваю втому. Не тілесну, більш глибоку. Ту, що накопичується роками. І, не знаючи, як інакше втриматися… я просто нахилився і поклав голову їй на коліна. 

Вона смикнулася ледь помітно. Потім… її пальці, теплі і обережні, поринули у моє волосся. 

Вони заплуталися у волоссі, повільно перебираючи пасма. Наче я не чудовисько, а звичайний чоловік, який носить свій особистий біль.