Розділ 40.

-  Соломіє, - мій голос звучить нижче, ніж зазвичай, - можна тебе дещо запитати? 

Вона повертається до мене. 

Спокійна. Відкрита. Її великі, блакитні очі ніколи не боялися мого обличчя. 

- Запитуй. 

Я ковтаю повітря. 

- Якби… якби чоловік, з яким ти пов’язала б своє життя, мав пошрамоване обличчя. Таке, на яке дивляться з осудом. Чи змогла б ти дивитися на нього без жалю? 

Вона навіть погляду не відводить. 

- Я вже дивлюся, - тихо каже вона. 

У грудях щось обривається. 

Зітхаю та йду далі. Мені потрібно пройти це до кінця, відмести всі страхи. 

- А якби я втратив усе? Гроші. Дім. Статки. Якби від нього залишилося тільки саме слово «він»? 

Дівчина злегка нахиляє золотоволосу голівку.

-  Артеме, - говорить вона твердо і разом з тим лагідно, - я покохала тебе не за дім і не за гроші. І точно не за ідеальність. Я покохала тебе за те, як ти ставишся до Лева. За те, як любиш гладити по спинці Люмена. За те, як мовчки терпиш біль, не бажаючи ніким з ним ділитися. За те, що ти – це ти. Залишайся собою, більшого мені не треба. 

Слухаю кохану служницю, затамувавши подих. 

- Якщо ти втратиш все, - продовжує Соломія, - я залишуся. Я й далі працюватиму, якщо потрібно. Служницею, куховаркою, ким завгодно. Мені не соромно працювати, я ніколи того не боялася. Мені лячно лише втратити тебе. 

Її слова не звучать пафосно. Звучать просто. Так щиро… 

Раптом усвідомив, що хвилювався навіть не за її реакцію. Просто боявся повірити, що можу бути коханим. Без умов. 

«Годі боятися, - суворо наказую собі, - перед тобою прекрасна дівчина, яка кохає тебе». 

Але я повинен бути щирим до кінця. 

Повільно піднімаю руку і торкаюся її пальців. Вони такі теплі, тендітні.

Після аварії я був переконаний, що моє обличчя – це вирок, - прошепотів я, - той, що підписав собі сам. Але, Соломіє, я маю розповісти тобі, як все сталося. 

- Я слухаю, Артеме, - тихо говорить дівчина, - розкажи, як вважаєш за потрібне. 

І тоді я розповідаю, не приховуючи від Соломії нічого. Про той роковий день, коли сів за кермо, хоча ще не вмів гарно водити. Про те, як не впорався з відповідальністю… 

Як убив Поліну та трохи не зробив це з Левом. Яким чином отримав шрами. Як став іншим – спотворив обличчя, яке сам не одразу впізнав. 

Соломія слухає уважно, не перебиваючи. Але от що дивно… в її очах світиться щось схоже на те, що вона не вірить мені… точніше, бачить історію трохи інакше. 

Разом з тим, відчуваю, що скидаю з душі каміння, яким був закиданий чотири роки поспіль.

Коли замовкаю і дивлюся на дівчину, вона тихо говорить:

- Артеме, я вислухала, але ти тільки й робиш, що звинувачуєш себе. Чому ти не говориш про те, що Поліна відстебнула пасок безпеки навмисно, щоб тобі досадити? Не розповідаєш, що дорогу перебігала кішка, несучи у зубах кошеня. Ти прагнеш узяти на себе всю відповідальність, провину. Але це не так. Не ти один винен у тому, що сталося. Інколи події сильніші за нас.

- Звідки знаєш? - вражено запитую, але Соломія мовчить.

- Лев розповів, - кажу, не запитуючи, а стверджуючи.

- Не злися на нього.

- Навіть не думаю…

Не знаю, що відповісти далі, тільки відчуваю, як до очей підступають сльози. Чую, як у саду шумить вітер. Як десь за парканом проїхала машина, таке рідко тут трапляється.

Зупинятися не можна… коли вже вирішив відкритися Соломії, треба йти до кінця. Розповідаю їй про Поліну. Про те, як тримав поруч кохану не любов’ю, а вимогами. Скориставшись тим, що у неї не було вибору. Як переконав себе, що маю на це право, тому що кохав її. 

- Я змусив Поліну тоді стати моєю нареченою, - кажу тихо, - натиснувши де потрібно. Страхом. Це жахливий вчинок. 

Соломія довго мовчала. 

Я намагаюся не дивитися на неї. Боюся побачити в її очах те, що бачив у своїх – огиду. 

- Ти не міг… - нарешті прошепотіла вона, - я не вірю, що ти такий. 

Я гірко усміхнувся. 

- Я був саме таким. 

Тоді вона видихає – повільно, ніби приймає якесь складне рішення. 

- Ти зробив помилку. Велику. Але що вже там, Артеме. Це в минулому. Ти маєш пробачити собі. 

Пробачити.

Це просте слово вдаряє сильніше, ніж звинувачення. 

Раптом відчуваю втому. Не тілесну, більш глибоку. Ту, що накопичується роками. І, не знаючи, як інакше втриматися… я просто нахилився і поклав голову їй на коліна. 

Вона смикнулася ледь помітно. 

Потім… її пальці, теплі і обережні, поринули у моє волосся. 

Вони заплуталися у волоссі, повільно перебираючи пасма.