Розділ 39.

Сад повільно занурюється у теплий вечір. Сонце вже не палить, промені ковзають по листю, що на столі, по чашкам із чаєм, в яких повільно розчиняється мед. Я завжди любив додавати мед замість цукру. 

Лев сидить навпроти мене, підтягнувши ноги під лаву, і виглядає неймовірно щасливим. Так, що його почуття передаються і мені. 

Люмен безцеремонно вмостився просто на колінах Лева і муркотів так гучно, ніби намагався привернути до себе всю увагу. Кіт радіє поверненню господаря, і я раптом подумав, що навіть тварини відчувають, коли дім знову стає домом. 

Перед нами стоїть київський торт, який порізала Соломія. Зараз вона принесла цукерки, усміхається легко, без напруги. 

- Я піду посуд мити, - говорить, - якщо щось знадобиться, то кличте. 

Дивлюся їй услід довше, ніж дозволяється. 

- Ти на неї так дивишся, - раптом говорить Лев. 

- Як? 

- Як герой-коханець дивиться на героїню, від якої божеволіє. 

Мимохіть усміхаюся. Підлітки інколи бачать забагато.

Роблю ковток чаю, щоб виграти секунду. Смачний напій. Натуральний з відтінком маракуї. 

- Леве… - починаю і навіть дивуюся, як важко дається перше слово, - я, здається, закоханий у Соломію. 

Сказати подібне уголос означає визнати перед собою. Без виправдань і можливості відступити. 

Лев завмирає. Потім його юне обличчя розквітає такою радістю, ніби він повідомив, що виграв зустріч з улюбленим актором. 

- Серйозно? - він трохи не скинув Люмена на землю, але встиг притримати, - Артеме, це ж… це ж найкраще, що ти міг сказати. 

Я мимоволі сміюся… коли я там сміявся востаннє? Не пригадую. 

- Тихіше, бо ще почує. 

- І що? - юнак засяяв ще більше, - вона найкраща дівчина у світі. Добра. Вона не боїться тебе. Готує так, що я не здатен зупинитися, доки не доїм все, що є у тарілці. 

- Вона не дивиться на мене так, наче я чудовисько?

Хлопець злегка ніяковіє, опускає погляд. 

- Ти не чудовисько, Артеме. Я тобі це казав не раз, але ти не віриш. Може, варто повірити Соломії? 

- Думаєш? 

Дивно, що запитую поради у хлопця, що на одинадцять років молодший за мене. Але саме підлітки часто говорять прості істини. Ті самі, які дорослі мають схильність ускладнювати роками. 

Спираюся ліктями об стіл, поглядаючи на сад, про який Соломія дбає як може. Її турбота дозволяє тут всьому ожити. 

Навіть мені. 

- Дем’ян не проявив такого ентузіазму, - вирішив сказати і це. 

Лев здивовано дивиться на мене. 

- Ти говорив з ним про це? 

- Так… але особливої підтримки не отримав. 

- І що з того? Хто з вас старший? 

Лев правий, але ж саме я, як прямий спадкоємець, відрізав себе від світу. Я власноруч передав Дем’яну керування компанією. Я б узагалі віддав би все молодшому братові, але батько виявився проти.

Сказав, що не довіряє бізнес-навичкам молодшого сина. Якщо довірити повністю «Золоту лінію» Дем’яну, тоді є ризик втратити занадто багато. 

- Артеме, - висмикує Лев з думок, - ти заслуговуєш бути щасливим. 

Я не відповідаю одразу. 

Раніше я б просто відмахнувся. Сказав би, що щастя – це не для мене. Що моя головна мета – тримати всіх у безпеці. Подалі від мене. 

Але з того моменту, як у житті з’явилася Соломія… я почав думати інакше. 

До нас підійшла Соломія, щоб забрати порожні чашки. Дивиться на мене, усміхається. 

Усмішка цієї дівчини вартує всіх скарбів світу. Варта того, щоб відпустити минуле.

Лев підводиться і підхоплює на руки Люмена. Кіт невдоволено відкриває очі і знову заплющує. Тварині явно хочеться і надалі дрімати. 

- Я піду, - бадьоро говорить Лев, - хочу ще «повисіти» у телефоні. Гарного вечора. 

Хлопець йде до своєї кімнати. Соломія хоче також піти, але я раптом беру її за руку, змусивши здивовано поглянути на свого господаря. 

- Артеме… 

- Соломіє, сядь поруч зі мною, - тихо кажу, милуючись тендітною дівочою фігуркою у вечірніх літніх променях. 

Дівчина сідає, не зводячи з мене погляду. 

- Щось сталося? 

- Ти знаєш…

На обличчі Соломії проступає легенький рум’янець, який змушує просто збожеволіти. Ну яка ж вона вродлива. Наче жива лялька. 

Між нами зараз ледь відчутна відстань, яка насправді здається прірвою. Тією прірвою, яку я налаштований здолати. 

Відчуваю тепло її плеча, чую її дихання, бачу, як сяє її світле волосся. 

Чітко розумію: або зараз, або ніколи.