Розділ 38.

Артем.

Я й раніше не вірив у миті, що перевертають життя, тому що мене виховували так, щоб все контролювати. 

Але той поцілунок на кухні стався на емоціях, не піддається голосу розуму. Досі відчуваю смак борошна на її губах.

Солодкий та теплий, несподівано домашній. І разом з цим приходить майже панічний страх. Не через Соломію, а через самого себе. 

Навіть злитися починаю. Я – дорослий чоловік, який ніколи не боявся життєвих незгод. Але після того, як втратив Поліну, цей страх виник і не поспішає йти.

Я закохався. Знову… Я ж був певен, що ніколи не стану любити. Вважав, що не заслуговую того, щоб знову кохати і бути коханим.

Причому це почуття незвичне для мене. Не так, як буває подібне з красивими жінками на прийомах.

Не так, як було з Поліною – гучно, яскраво, під спалахи камер.

З Соломією все сталося тихо і якось правильно. Наче хтось обережно відкрив вікно у кімнаті, де я роками задихався.

І саме тому стає страшно. Тому що коли маєш, що втрачати – світ одразу стає небезпечним.

Соломія – світла, прекрасна дівчинка, яка заслуговує тільки найкращого, у тому числі ідеального чоловіка. І це не про мене...

Я ж не ідеальний. Починаючи від пошрамованого обличчя і до зраненої душі, яка не вірить у те, що життя може дати другий шанс.

Наразі сиджу у кімнаті, дивлюся на телефон вже хвилин десять, перш ніж набрати Дем’яна.

Адже саме молодший брат знає мене довше за всіх. Нехай не завжди у нас були рівні стосунки та взаєморозуміння, але саме він найближча людина для мене.

Саме тому він скаже правду… принаймні сподіваюся на це. 

- Привіт, Артеме. Вражений, що вирішив зателефонувати. Хоча якщо це по роботі, то… 

- Привіт, брате. Мені потрібна порада. 

- Нічого собі. Це щось серйозне, якщо такий розумник вирішив скористатися моєю допомогою. 

Проводжу рукою по обличчю, намагаючись насмілитися почати важливу розмову. 

- Я хочу розпочати стосунки. Знаю, що це звучить, як щось неймовірне, і я сам не вірю… 

- З ким? - перебиває Дем’ян, і в голосі промайнула тривога. 

На мить замовкаю, але потім твердо кажу. 

- Із Соломією. 

Тиша триває довго чи то мені так здалося. 

- Ти здурів?

Тихо зітхаю, відчуваючи розчарування. Все ж таки думав, що молодшенький підтримає хоча б трохи. А не скаже так різко і одразу. 

- Не починай, брате. 

- Ні, почну. Це ж твоя… служниця. Яку, до речі, привів до тебе я й яку ти спочатку виставив. Ну, Артеме, ти серйозно? Ти розумієш, що скажуть батьки? Яка буде реакція партнерів? Тобі мало проблем? Коли дізналися про твої шрами, про тебе писали в інтернеті. Зараз говорять про похмурого багатія-відлюдника. І що буде тепер? Уявляю статтю "Багатій-відлюдник не тільки має пошрамовану пику, але й розважається зі служницею". 

Його зухвалі слова били точно у ті місця, які я так боявся зачепити. 

- Мені байдуже, що скажуть. 

- Ні, не байдуже. Тобі завжди не байдуже. І ще одне. Ти вже раз не вберіг ту, яку кохав. 

Не знаю, що відказати. Хочу сказати, що то була трагічна випадковість, що я маю право на те, щоб знову спробувати… 

- Впевнений, що з Соломією не станеться нічого такого? - тихіше додає Дем’ян, - ти втягнеш її у свій світ. Зможеш захистити? 

Раптом стає холодно, тому що справа тут не у батьках. Не у моєму статусі багатія. Навіть не у тому, що Соломія «звичайна служниця».

Справа у тому, що я хвилююся за Соломію. Вона – мій найдорогоцінніший скарб, дівчина, яку я кохаю.

Хоча колись присягався, що любитиму тільки Поліну. Тепер відчуваю щирі почуття до Соломії. І боюся... 

Боюся того, що врешті-решт, світ забере її так, як забрав Поліну. Але ж Поліну я колись змусив бути зі мною. Соломія… вона ж кохає мене так само, як я її. 

- Ти мовчиш, - каже Дем’ян. 

- Я думаю. 

- Думай швидше. І взагалі, чому ти вирішив, що Соломія хоче бути з тобою? Тому що ти багатий? Маєш великі статки? 

- Соломії байдуже на мої статки. 

- Ну звісно! Кожна дівчина так скаже, щоб виглядати невинною овечкою. Слухай, Артеме, мені треба йти. Подумай над усім тим, що собі нафантазував. 

Дем’ян скидає виклик, залишаючи неприємний осад. Кілька секунд дивлюся на екран, потім акуратно кладу телефон на стіл. Інакше, можливо, спробую розбити гаджет, який ні в чому не винен. 

Підводжуся з крісла, підхожу до вікна. Дивлюся на сад, який все ще занедбаний. Але він став таким затишним після того, як там розпочала бувати Соломія. 

Несподівано розумію: мені не потрібно отримувати дозвіл батьків. Схвалення Дем’яна також не потребую. Я сам маю прийняти рішення. Але тут інша проблема, питання, чи готовий я ризикнути серцем?