Розділ 37.

Соломія.

Я стою посеред кухні, вся у борошні, дивлюся, як тісто повільно піднімається під рушником.  Все-таки ще вчитися мені пекти пироги. Люба бабуня робила це на порядок краще. 

Запах яблук з корицею та малиновим джемом заповнив повітря, змушуючи відчувати передчуття, коли спробуєш перший шматок випічки.

Потім я почула його кроки. Артем практично ніколи не заходив на кухню без потреби. Намагався тримати власної кімнати, яку вважав своїм особистим світом. 

Кухня для нього щось надто тепле. Тому, коли я підняла очі і побачила його у дверях, серце радісно забилося.

Він зупинився і погляд  темних очей ковзнув по мені – від волосся, припорошеного борошном, до щік, де я, певно, залишила білі сліди, коли випадково  їх торкалася.

Відчуваю себе безглуздо, навіть кумедно. 

- Я… пиріг… - сказала я забувши привітатися. 

Чудово! Щось більш безглузде не могла вигадати? 

Він ледь усміхається. 

- Бачу. Вирішила спекти щось смачне. 

Я витираю руки об фартух, відчуваю, як щось всередині мене тремтить. Не від страху, а скоріше від очікування.  Щось має статися… 

Він підходить ближче, без зайвих слів. І я навіть не встигнула видихнути. 

Він поцілував мене. І зробив це не так як раніше. 

Не ніжно, не обережно і не стримано. 

Це був поцілунок, в якому було щось палке, владне. Наче він нарешті хоче пред’явити права на мене. 

Його губи виявилися гарячими, вимогливими. 

Відчула, як підкошуються коліна, як пальці самі поринули в його волосся. І світ наче звузився до цього дотику, до його дихання. Моє серце билося гучно, так, що він цілком міг почути. 

В якийсь момент я повірила, що зараз він скаже. Нарешті визнає те, що я вже давно відчуваю. Те, що виникло  між нами, тихо і неминуче. 

Але потім він різко відступає, майже відштовхує. 

- Артеме… 

На його обличчі стільки всього – бажання, боротьба, страх. Так, страх. Як у людини, що стоїть на краю прірви, в яку так боїться впасти. І це у нього не вперше. 

- Вибач, - коротко кинув він, і це слово вдарило мене сильніше, ніж якби він накричав. 

- За що? - прошепотіла я, але він вже встиг трохи відвернутися. 

Чоловік не відповідає і наступної миті його кроки віддаляються коридором. 

Залишаюся стояти посеред кухні з присмаком його губ на своїх і з дивною порожнечею у грудях. Наче хтось різко зачинив двері просто переді мною. 

Чому так сталося? Господар кохає мене чи просто грається і не може визначитися наскільки це йому потрібно? 

Я не пам’ятаю, як зняла фартух. Не пам’ятаю, як вимкнула духовку. Лише пам’ятаю, як йшла коридором до його кімнати.

Можна, звісно, повернутися і зробити вигляд, що нічого не сталося. 

Але я більше не хочу жити серед цих натяків. 

Зупиняюся біля його дверей, зсередини не доноситься ні звуку. Суцільна тиша. 

Піднімаю руку і невпевнено стукаю, але так, щоб хазяїн почув. 

Серце калатає так, ніби я зараз визнаю щось таке, чого б ніколи не визнала при звичайних обставинах. 

- Артеме, - мій голос став тихішим, ніж я планувала, - нам треба поговорити. 

У відповідь все така ж тиша. 

Притуляюся чолом до прохолодного дерева. Хіба так уявляла своє перше кохання? За хлопцем бігаю… 

- Ти не маєш права цілувати мене так… і тікати, - прошепотіла, більше для себе, ніж для нього, - я не іграшка. Не твоя можливість втекти від минулого. 

Усередині щось зашаруділо, змусивши затамувати подих.  Що, як зараз відчинить двері і скаже, що все це нічого не означало? 

Провела пальцями по губах, згадуючи той поцілунок. 

Ні. Так не цілують, коли нічого не відчувають. Артем не вміє брехати, не знецінює почуття. 

Артем відкриває двері, його обличчя злегка зблідло. Виглядає спокійно, хоча підозрюю, що всередині у нього все палає. Так само як і в мене. 

Несподівано обхоплює роздратування. Що за спектакль? Ми дорослі люди, а поводимося наче першокласники, які соромляться одне одному листівки передати. 

Вирішую більше не кружляти навколо, не хочу ухилятися від істини. 

- Артеме, - почала я, прямо дивлячись на нього, - що означав той поцілунок на кухні? 

Він відкриває рота, ніби хоче сказати щось лагідне і розумне, але слова спершу заплутаються у горлі. Потім нарешті вимовляє: 

- Я не маю права збивати з пантелику таку світлу дівчину, як ти… 

Я не витримую і перебиваю його, не стримуючи більше емоцій. 

- Годі скиглити, Артеме! Ти кохаєш мене чи просто граєшся? 

Бачу, як його плечі напружуються, як він намагається знайти відповідь, але її там, здається, немає. Темні очі наповнені сум’яттям, і це змушує мене відчувати невизначену тривогу.