Розділ 37.

Соломія.

Я стою посеред кухні, вся у борошні, дивлюся, як тісто повільно піднімається під рушником.

 Все-таки ще вчитися мені пекти пироги. Бабуся з цією справою справлялася набагато краще.

Запах яблук з корицею та малиновим джемом заповнив повітря, змушуючи відчувати передчуття, коли спробуєш перший шматок випічки.

Потім я почула його кроки.

Артем практично ніколи не заходив на кухню без потреби. Його світ – кабінет, телефонні розмови, холодні накази.

 Кухня для нього щось надто тепле. Тому, коли я підняла очі і побачила його у дверях, серце радісно забилося.

Він зупинився.

Погляд його темних очей ковзнув по мені – від волосся, припорошеного борошном, до щік, де я, певно, залишила білі сліди, коли автоматично їх торкалася.

Відчуваю себе безглуздо, навіть кумедно. 

- Я… пиріг… - сказала я замість привітання. 

Геніально, Соломіє. Ще щось дурніше не могла сказати? 

Він ледь усміхається. 

- Бачу. Експериментуєш? 

Я витираю руки об фартух, відчуваю, як щось всередині мене тремтить. Не від страху. Від очікування. Щось має статися… 

Він підходить ближче, без зайвих слів. 

Я навіть не встигаю видихнути. 

Він поцілував мене. 

Не так, як раніше. 

Не ніжно. Не стримано. Не з тією обережністю, яка переслідувала наші дотики. 

Це був поцілунок, в якому було щось палке, владне. Наче він нарешті хоче пред’явити права на мене. 

Його губи були гарячими, вимогливими. 

Відчула, як підкошуються коліна, як пальці самі поринули в його волосся. 

Світ звузився до цього дотику. 

До його дихання. 

До того, як моє серце билося так холодно, що я боялася – він почує. 

В якийсь момент я зрозуміла: це воно. 

Зараз він скаже.

Нарешті визнає те, що я вже давно відчуваю. Те, що росло між нами, тихо і неминуче. 

Але потім він різко відступає, майже відштовхує. 

- Артеме… 

На його обличчі стільки всього – бажання, боротьба, страх. Так, страх. Як у людини, що стоїть на краю прірви. Не вперше це у ньому спостерігаю. 

- Вибач, - коротко кинув він, і це слово вдарило мене сильніше, ніж якби він накричав. 

- За що? - прошепотіла я, але він вже встиг трохи відвернутися. 

Наступної миті його кроки віддалялися коридором. 

Залишаюся стояти посеред кухні з присмаком його губ на своїх і з дивною порожнечею у грудях. Наче хтось різко зачинив двері просто переді мною. 

Чому? 

Якщо це не кохання – тоді що? 

Я не пам’ятаю, як зняла фартух. Не пам’ятаю, як вимкнула духовку. Лише пам’ятаю, як ішла коридором до його кімнати.

Можна, звісно, повернутися. 

Зробити вигляд, що нічого не сталося. 

Але я більше не хочу жити у напівтонах. 

Зупиняюся біля його дверей. Зсередини – тиша. 

Піднімаю руку. Стукаю. 

Раз. 

Другий. 

Серце калатає так, ніби я зараз визнаю щось таке, чого б ніколи не визнала при звичайних обставинах. 

- Артеме, - мій голос став тихішим, ніж я планувала, - нам треба поговорити. 

Тиша. 

Притуляюся чолом до прохолодного дерева. Хіба так уявляла своє перше кохання? За хлопцем бігаю… 

- Ти не маєш права цілувати мене так… і тікати, - прошепотіла, більше для себе, ніж для нього, - я не іграшка. Не твоя можливість втекти від минулого. 

Усередині щось зашаруділо, змусивши затамувати подих. 

Що, як зараз відчинить двері і скаже, що все це нічого не означало? 

Провела пальцями по губах, згадуючи той поцілунок. 

Ні. Так не цілують, коли нічого не відчувають.

Артем відкриває двері, його обличчя злегка зблідло. Виглядає спокійно, хоча підозрюю, що всередині у нього все палає. 

Як і в мене. 

Несподівано обхоплює роздратування. 

Що за спектакль? Ми дорослі люди, а поводимося наче першокласники, які соромляться одне одному листівки передати. 

Вирішую більше не кружляти навколо, не хочу ухилятися від істини. 

- Артеме, - почала я, прямо дивлячись на нього, - що означав той поцілунок на кухні? 

Він відкриває рота, ніби хоче сказати щось лагідне і розумне, але слова спершу заплутаються у горлі. Потім нарешті вимовляє: