Розділ 35.

Соломія.

Наступного дня я майже ні з ким не говорила. Усе, що розповів Лев, крутилося у голові, ніби хтось поставив на повтор одну й ту ж саму сцену. 

Правда, так випало, що не було з ким говорити. В Артема, як часто трапляється, видався напружений день, йому довелося постійно бути на зв’язку з Дем’яном. Тому після сніданку він зачинився у кімнаті і звелів не турбувати. 

Щодо Лева, то його несподівано покликав на прогулянку друг. Хлопці разом поїхали до Києва, щоб провести час у торговельному центрі. Лев мав би переночувати у друга, повернутися сюди наступного дня. 

Також я відчувала, що він хоче побачитися з батьками. 

Коли підмітала підлоги, готувала гречаний суп, витирала пил, то думала все про одне. 

Артем винен. 

Але не тільки він. 

Поліна не пристебнулася. Вона ж вибрала саме той момент, щоб сказати, що йде від нього. 

Кішка з кошеням вибігла на дорогу саме тоді. 

Секунда. Набір обставин. Все те, що обернулося проти нього. 

Але чомусь відповідальність за все взяв на себе лише він.

До вечора я зрозуміла одну річ: він живе не з фізичними вадами. Він живе з вироком. 

Коли Артем увечері виходить у сад, я сама підходжу до нього. 

- Підемо прогуляємося? - кажу я так, ніби це звичайна пропозиція, - уже темно. Ніхто нас не побачить. 

Він поглянув на мене насторожено. В його темних очах я знову бачу той самий страх. Не за себе. За реакцію інших. Вже одного разу трапилося біля струмка те, чого б воліли забути. 

- Ти впевнена? - тихо запитує він. 

- Цілком, - відказую, усміхнувшись, - я була б рада… 

Під час прогулянки йдемо повільно, уздовж тихої вулиці. Ліхтарі розливають м’яке світло, тіні ковзають під ногами. Мені так добре поруч з ним. Якби я була трошки сміливішою, то зізналася б у коханні, яке вже не перший день жевріє у серці. 

Я вперше закохалася. І це таке солодке відчуття. 

Несподівано назустріч нам виходить молода пара. Хлопець щось шепоче дівчині на вухо, вона сміється. 

Вони проходять повз,  узагалі не звернувши увагу на випадкових перехожих.

Артема це вражає так, що на мить сповільнює кроки. 

- Вони… - він наче сам не вірить, - вони нічого не сказали. 

Я усміхнулася. 

- А що мали сказати? 

Артем мовчить, мабуть, сам не знаючи, що саме хотів почути. 

- Як бачиш, людям байдуже, є у тебе шрами чи ні, - тихо кажу я, - усі занадто зайняті собою. Своїми проблемами. Своїм коханням. Власними страхами. 

Він повільно дивиться на мене. Вперше за довгий час в його погляді не було захисту чи злості. 

Тільки розгубленість. 

- Ти думаєш, я не чудовисько? 

Я зробила крок ближче. 

- Я думаю, що ти людина. Люди інколи роблять вибір за частку секунди. Це не перетворює їх на монстрів. 

Вітер ледь ворушив листя над нами. Мені здається, що цього вечора він уперше вдихнув на повні груди.

Несподівано Артем бере мене за руку, обережно, ніби боїться, що я зникну. Його пальці повільно переплітаються з моїми. Теплі. Сильні. Трохи шорсткі, але такі рідні. Хоча про це я також не зізнаюся. Чоловік не дивиться на мене, тільки тихо запитує: 

- Ти ж не проти… якщо пройдемося так? 

Я усміхнулася. 

- Не проти. Здається, я чекала цього. 

І це була правда. 

Йдемо далі повільно, мов справжня пара, що не поспішає нікуди. Вечір навколо спокійний, ліхтарі посилають м’яке світло. І світ раптом перестає бути ворожим. 

Я відчуваю його долоню – міцну, гарячу, впевнену. Відчуваю, як він трохи стискає мою руку, ніби перевіряє: я тут? Чи не відсмикну долоню? 

Я не відсмикую. 

Я ж вийшла з ним на прогулянку не просто так. Я хотіла поговорити. 

Хотіла сказати, що все знаю від Лева.

Про кішку. Про те, як Артем вдарив по гальмах. Про те, що Поліна не пристебнулася, точніше, сама ж відмовилася від паска безпеки, проігнорувавши правила. 

Про ті слова, які вона сказала в той момент. Про секунду, що зламала кілька життів одразу. 

Я прагнула сказати йому те, що думаю. Що він не настільки винен, як карає себе всі ці роки. 

Що це була сукупність рішень. Обставин. Людських помилок. 

Я хотіла це сказати. 

Але не сказала. 

Тому що в цю мить мені так спокійно, як не було давно. Наче всередині щось нарешті стало на місце. 

Відчула, що зараз важливіше не розбирати уламки минулого, а зробити один крок уперед.