Розділ 34.

Пригадую той день, і здається навкруги все просто кричало про трагедію, яка повинна була статися. 

Поліна, відстібнувши пасок безпеки, дістала телефон і комусь почала телефонувати. 

- Мила, ти б зараз не говорила, - промовив Артем, - біля водія це небезпечно. 

- Це важливо, - сухо відказала вона, навіть не глянувши на нареченого. 

Артем знову зосередився на дорозі, але від мене не приховалося, що він засмучений. Я не так часто бував у компанії Поліни та Артема, але інколи запитував себе: як він її витримує? 

Поліна про щось говорить телефоном, причому голос її не схожий на той, яким звертається до мене і до Артема. Виходить, що ми її дратуємо однаково? Чи, може, все ж таки, Артем трошки більше? 

Коротше, Поліна просто щебече у телефон, чим починає напружувати Артема. Його руки стискають кермо, він вже не здатен зосередитися на дорозі як слід.

Коли наречена скидає виклик, Артем жартома запитує, хоча голос тремтить:

- З ким говорила моя кохана?

Поліна, не дивлячись на Артема, холодно відказала:

- Я більше не твоя кохана, Артеме. Весілля не буде. Я йду від тебе.

- Тобто… поясни, - вражено говорить хлопець, намагаючись не збитися зі шляху.

- Що тобі не ясно? Я зустріла іншого. Який зуміє мене вирвати з твоїх пазурів. Це я тобі ввічливо пояснюю. Якщо хочеш коротко, то просто забирайся геть.

Навіть мені стало якось моторошно, тому що розумію: у дорослих розгортається драма. 

Артем повертає голову до Поліни, хоче щось сказати, але потім знову дивиться на дорогу. 

І тоді це сталося…

Дорогу перебігала біла кішка з чорною плямою на спинці. Вона була не сама, у зубах тримала кошеня.

Чорне, з білими лапками, що виразно виділялися. Мама переносила маля у безпечне місце, не маючи поняття, що на неї мчиться машина…

Артем з усіх сил вдарив по гальмах і через це машину просто занесло. 

Потім я вже нічого не можу пригадати чітко. Сильний удар, машину відкинуло, здається вона навіть перевернулася… 

Але перед цим пам’ятаю, як завили шини… світ затьмарився за одну секунду. Скрегіт металу, різкий ривок керма… зірвані крики, можливо, навіть мої власні. 

Потім знову удар, метал скреготів так, наче зламалися чиїсь кістки. 

Я розплющив очі коли навколо все затихло. І ця тиша відчувалася так недобре... 

Переді мною розбите скло. Запах гару і чогось металевого, густого. 

Запах крові... 

Артем сидів, стискаючи кермо так, що його пальці побіліли. Обличчя залите чимось червоним… з нього стирчать уламки скла. 

Це виглядало страшно. 

Поліни поруч немає. Її тіло лежить на дорозі… дівчину викинуло через лобове скло. Те, чого б не сталося, якби вона скористалася паском безпеки. Якби я «здав» її тоді… двоюрідна сестра була б пристебнута. 

Артем піднімає голову, дивиться вперед, ніби ще бачить дорогу… 

- Я не міг, - прошепотів він, - там було кошеня. Кішка б ніколи не пробачила мені, як мати. 

У мене боліла рука… хотілося плакати і здається я дійсно лив сльози. 

Але навіть серед усього цього безладу не міг забути про кішку і кошеня. Вони у безпеці? Що з Артемом? Чому Поліна не ворушиться? Вона не може встати? 

Куди кішка побігла? Вона донесла кошеня туди, куди їй було потрібно? 

У той день звичний світ розколовся. Артем вже ніколи не був таким, як раніше. Я також змінився. 

Поліна вже не мала жодного шансу стати іншою…

Повернення до розмови Соломії та Лева.

Соломія.

Після того, як Лев замовк, ми ще довго сиділи у саду. Вже насунулися сутінки, поступово огортаючи місцевість м’якою темрявою. Тільки ліхтарі, які сяк-так працювали (Артем не звертав на них уваги), злегка освітлювали траву. 

Бачу, як хлопцеві важко. Його пальці тремтять, хоч він намагається стримувати емоції. Люмен вже втік від нас, подався на кухню, де стояли його миски зі смаколиками. 

Здається, юнак ніби знову сидить у тій машині, переживає все заново. 

- Поліна загинула одразу, - тихо говорить він, дивлячись кудись повз мене, - її викинуло через лобове скло… вона не була пристебнута. 

У мене перехоплює подих від тієї картини, що підкинула уява. 

- Артем… він вижив. Але обличчя… скло порізало його так, що лікарі довго працювали над тим, щоб зашити. Я зламав руку. Всі говорили, що нам пощастило.

Юнак гірко посміхнувся. 

- Я знав, що мав сказати. Перед тим як ми рушили. Я ж бачив тоді, що Поліна відстебнула пасок безпеки. Бачив, але промовчав. «Нічого не станеться». От тільки сталося. 

Хлопчина заплющив очі, і я зрозуміла, що він це повторює собі роками, вважаючи себе винним.