Розділ 32.

Соломія.

Я не спала після тієї розмови у саду всю ніч, тому що слова Артема звучали у голові, не бажаючи покидати думки. 

Я її вбив. 

Слова прозвучали як вирок… в першу чергу для самого Артема. Той вирок, який він виніс собі чотири роки тому. 

Проте чим більше думаю про все це, тим менше вірю. Щось тут не складається... 

У тих уривках, що чула про Поліну… які висновки здатна зробити? Мабуть, це була дуже красива дівчина, мрія будь-якого чоловіка…

Але що мав на увазі Артем, коли сказав, що змусив її бути з ним? Невже пан Ланський здатен когось до чогось змусити? Тим паче до почуттів? 

Що я знаю про минуле Артема? Фактично нічого, проте я знаю, який він зараз. З кожним днем дізнаюся про господаря трошки більше. 

Щось не сходиться… 

Вирішила, що більше не стану губитися у здогадках. Спробую дізнатися хоча б щось. Нехай здалеку, але… 

Наступного ранку, після сніданку, Артем зачинився у кабінеті. Його голос долинав з-за дверей, певно, якась конференція або з братом говорить. Коли йшлося про роботу, його не можна було турбувати, ми з Левом це чудово знали. 

Приготувавши обід, я виходжу у сад. Бачу Лева, що сидить на лавці. Люмен затишно вмостився у нього на колінах, мружачи очі від сонця. Кіт ситий і задоволений, сама годувала улюбленця вранці.

Я присіла поруч, зауваживши, що зараз сидимо з Левом так, як сидилі з Артемо вночі. 

- Як настрій? - запитую у хлопця, щоб з чогось почати. 

- Непоганий, - безтурботно відказує той, - у тебе як? Після того, як Артем заступився за тебе. 

На мить завмираю, не вірячи у те, що почула. Виходить, що Лев став свідком тієї ганебної сцени? 

- Я бачив, - відказує юнак, - Люмен тоді вибіг з хати, я хотів занести його назад. Всі були такі захоплені тим спектаклем, що нас не помітили. І добре, що не помітили. 

Лев підводить очі, і в його очах спалахує серйозний вираз. Здається, збирається сказати щось дійсно важливе. 

- Він так робить тільки тоді, коли людина йому дорога. Зазвичай не звертає уваги на проблеми інших. 

Не знаю, що відказати, натомість відчуваючи зніяковіння. 

- Леве… може, тобі здається. 

- Мені не здається, - хитає головою юнак, - я не бачився з Артемом чотири роки, але знаю, що він не змінився. Принаймні у цьому... 

Його голос стає тихішим. 

- Подбай про нього, Соломіє. Всі, у тому числі й Дем’ян, вважають його безнадійним. Хоча саме Артем тягне на собі всю компанію. Без нього там би все загнулося. 

- Хіба «Золота лінія» не належить Дем’яну? - здивовано запитую, пригадуючи перший день у цій фірмі. Тоді молодший Ланський чітко сказав, що компанія належить йому. 

- Молодшому брату належить менша частина. По суті, тільки завдяки ідеям та діям Артема компанія досягла такого рівня. Я не знаю всього, хто б мені розповідав? Але батько Артема і Дем’яна бував у нас в гостях, тому і говорив дещо. 

Хлопець обертається до мене, дивиться з надією. 

- Артем - прекрасна людина, хоча і не хоче цього визнавати. Він не байдужий до тебе, і за справжні почуття варто боротися. 

Мені стає важко дихати. Ніколи не думала, що почую подібне від майже дитини. 

- Я зроблю все можливе, - прошепотіла, - все, що від мене залежить. 

Між нами повисла мовчанка. Десь далеко шуміли дерева, щебетали пташки. Несподівано запитую, тому що вирішила йти до кінця.

- Леве… чому Артем не позбудеться шрамів? 

Хлопчик гірко посміхнувся. 

- А ти не розумієш? 

Я мовчу, бажаю почути те, що і так знаю, принаймні здогадуюся.  

- Він карає себе. Артем дійсно міг би звернутися до лікарів, але не хоче. Впевнений, що рідні йому багато разів казали спробувати видалити шрами. Навіть я встиг сказати перед тим, як ми не бачилися чотири роки. Та я вже тоді знав, що діла не буде. 

Мені стає боляче від сказаного. Навіть сама не очікувала, що сприйматиму настільки близько до серця. 

- За минулі помилки, - продовжує Лев, - за ті, за які відповідає не тільки він. Але Артем так не вважає. 

Я заплющую очі, намагаючись привести думки до ладу. 

- Він думає, що не має права бути щасливим, - тихо додає Лев. 

Розумію одну просту, але таку глибоку річ: якщо Артем карає себе, то хтось має пробачити його першим. І, можливо, цим «кимось» стану я, звичайна служниця. 

- Скажи, - продовжую я, - той день… сталася автомобільна аварія? Тобі ж відомо… 

Лев проводить пальцями по спинці Люмена. Той, злегка потягнувшись, засинає знову, зігріваючись у сонячних променях. 

- Мені відомо все. Я ж також сидів у тій машині. Артем вважає, що винен в усьому він. Але я так не вважаю.