Розділ 30.

Весняна ніч огорнула сад легкою, майже невагомою тишею. 

Повітря пахне свіжістю та тією атмосферою, яка присутня в останні дні весни. 

Сиджу на старій дерев’яній лаві і слухаю, як десь у темряві ледь чутно шелестять гілки. 

Лев вже пішов до своєї кімнати і заснув. Я зазирнула до нього перед тим, як вийти. Хлопець  зворушливо притискав до себе Люмена. Кіт, розкинувши лапи, муркотів навіть уві сні, показуючи, наскільки задоволений життям. 

Зараз у саду дуже тихо і серед цієї тиші знову з’являється він. 

Артем. 

Заплющую очі і бачу його так чітко, ніби стоїть переді мною.

Похмурий профіль, різкі риси, темний погляд, в якому завжди більше тіней, ніж світла. І ті шрами… глибокі, нерівні, що перетинають його обличчя. Від чого мимохіть виникає питання...

Чому він не хоче їх прибрати? 

Артем може дозволити собі найкращих лікарів. Стерти ті сліди, ніби їх ніколи не було. Зменшити, згладити, зробити менш помітними. Але він не робить цього. 

Чому він не хоче хоча б спробувати? 

Може, вони, для нього, нагадування? Про щось страшне…Те, що зробило його таким – холодним, закритим, віддаленим. 

Чоловік щось говорив про загиблу наречену… і це все, що я знаю. Підозрюю, що йдеться про рану, яка досі кровоточить. Артем  навчився не показувати цього. 

Пригадується те, що сталося сьогодні вдень. 

Як тоді намагалася посміхатися, чемно подавати напої, опускала очі. Трималася, доки хлопець Аліси не дав волю рукам.

Це було нормальним навіть для Дем’яна, але не для Артема. Тоді я вперше побачила його інакшим. Переді мною був не закритий відключник та суворий господар. 

Це був чоловік, який мене захищає. 

У цей момент щось змінилося, наче легкий подих вітру. 

Тепер, сидячи у цьому темному саду, я вже не здатна обманювати себе, і не хочу цього. 

Я кохаю його. 

Мого похмурого, складного, зраненого господаря. 

Серце стиснулося так сильно, що доводиться навіть видихнути. 

Але що мені з цим робити? 

Артем – багатий та впливовий. Старший за мене на вісім років. Звик жити у світі, де все вирішують гроші та вплив. 

А я… просто служниця. Дівчина, яку найняв навіть не він, а його брат. Як би гарно Артем до мене не ставився, я все одно залишаюся нижчою за статусом.

Уявляю, як здивувався Дем’ян, коли б дізнався, що та, на кого він покладався, щось там говорить про почуття. Претендує на місце у серці Артема Ланського. 

Я знаю, де стоїть улюблена чашка Артема, але без поняття, що коїться в його душі. Не настільки він довіряє тій, хто пере його сорочки та готує страви. 

Як я можу зізнатися? Просто підійти і сказати? 

«Артеме, я тебе кохаю», - ці слова звучать у моїй уяві майже смішно. 

Хіба серце питає дозволу? 

Тому зараз я сиджу у саду, дивлюся на темне небо, всипане зірками, і відчуваю, як це почуття розростається всередині мене. 

Скоріше за все, я ніколи не зізнаюся. Він же ніколи не погляне на мене, як на мрію.

Але повернутися до ділової байдужості вже не вийде.

Тому що я його люблю. 

Вперше у житті це почуття не здається чимось легким чи казковим. Не тим, що я читала у книжках.

 Це почуття реальне, серйозне, глибоке.

 Тихо прошепотіла у темряву не сподіваючись на відповідь. 

 - Що мені робити з тобою, Артеме?

І весняний вітер лише ніжно торкається мого обличчя, ніби також не знає відповіді.

Думаю над тим, щоб піти до будинку, коли чую кроки.

Не спішні, впевнені, впізнаю їх одразу. 

 - Я можу також тут присісти? - лунає зовсім поруч.

У світлі тьмяного ліхтаря його обличчя здається ще незвичнішим. Тіні підкреслюють шрами, роблять їх глибшими. Але очі… зараз вони не здаються крижаними.

 - Ти господар, - здивувалася я, - чому питаєш?

На мить його обличчя осяяла легенька усмішка.

- Тому що я зараз не у своєму кабінеті. Я звик поважати особистий простір інших. 

Між нами залишається невелика відстань. Достатня, щоб не торкатися одне одного, і водночас надто мала, щоб я могла не відчувати його присутності. 

Деякий  час зберігаємо мовчання, потім Артем піднімає голову до неба. 

- Я завжди полюбляв дивитися на зорі, - каже він після довгої паузи, - вони мовчазні і прекрасні. 

Я також піднімаю погляд. 

Небо глибоке темно-синє. Зорі світять холодно і відсторонено. Вони ж не мають нічого спільного з людськими драмами, страхами, почуттями.