Розділ 29.

Соломія.

Вечір видався чудовим, тоді ніхто з нас ще не думав, що вже скоро все зіпсується. 

Сонце ще не сховалося за кронами дерев, коли на подвір’я в’їхала машина Дем’яна. 

Я саме поливала троянди, які вдалося привести до ладу. Помітила їх випадково і почала ретельно доглядати. І вони таки розцвіли. 

- Брате! - гучний голос Дем’яна пронизав навкруги, порушуючи нашу встановлену тишу, - ну тобі потрібно розвіятися якось. Годі киснути! Зустрічай гостей. 

Мені кивнув недбало, наче я декорація. 

Це узагалі було не схоже на того ввічливого молодого чоловіка, якого знала, коли привів мене до будинку. 

Хоча він і не повинен поводитися так, як мені подобається. 

Артем, на крики родича, вийшов з дому. Пошрамоване обличчя не виражає ніяких емоцій. 

З машини виходить Аліса – яскрава, стильна, з холодною посмішкою. За нею – її бойфренд. 

Високий, самовпевнений, з поглядом, який одразу починає оцінювати все навколо. І мене – теж.

- О, це та сама служниця? – протягнув він, навіть не вітаючись, – та сама білява лялечка, що тримає на повідку похмурого відлюдника. 

Я опускаю очі, не знаючи, що відказати на подібне. 

Артем стискає вуста, бачу, з яким зусиллям стримує роздратування. 

Потім підходить до Дем’яна за лікоть, відводить у бік. 

- Якого біса, - чую, як фактично шипить, - Дем’яне, що вони тут роблять? Особливо цей… 

- Не будь занудою, - парує молодший брат, - ми з Алісою вирішили зробити тобі сюрприз і приїхати. Ти ж скоро забудеш, як виглядають ті, хто любить життя. За Алісою її хлопець ув’язався. Не зуміли здихатися. 

- Ти знаєш прекрасно, що я… - демонстративно вказує на шрами на обличчі, які приховує від чужих. 

- Припини, - зніяковілим голосом відказує Дем’ян, - про це всі знають. Відомо, що власник компанії «Золота лінія» відлюдник з пошрамованим обличчям. ЗМІ рознесли, багато хто мріє тебе побачити. Це, до речі, створює таємничу атмосферу навколо підприємства. 

Артем продовжує дивитися на молодшого брата.

Я згодна з його невдоволенням. Навіщо приїздити, не спитавши дозволу? Нехай би Дем’ян сам приїхав, але притягти цих двох… 

Дем’ян узагалі не подумав, що Артем може бути проти. Що такому відлюднику неприємно бачити когось зайвого на своїй території. Не кажучи вже про те, щоб показати зайвий раз своє обличчя. 

- Артеме, припини, - виправляється молодший Ланський, - невже виженеш нас? Дозволь тут трохи побути. 

Старший брат відпускає руку молодшого і неохоче відказує: 

- Як хочеш. Проте, Дем’яне, якщо бажаєш так відпочивати, спочатку запитай. 

- Ти відмовиш, - говорить той. 

- Звісно, відмовлю, - відрізає Артем. 

За пів години вони влаштовуються у саду. Мені довелося покинути всі інші справи (збиралася, в першу чергу, піти до магазину, щоб купити Люмену корму) і панькатися біля гостей. 

Носила закуски, келихи, тарілки. Гості, наче навмисне, пересувають стільці просто по клумбах. Хлопець Аліси розчавив каблуком кущ лаванди. 

Я бачу, як ламаються стебла.

Від чого у грудях стискається, але я зберігаю мовчання. 

Лев тихо підійшов до мене, так що я не одразу помітила. 

- Я заберу Люмена до кімнати, - прошепотів юнак, - я не хочу тут бути. 

Я лише киваю у відповідь. Якби мала змогу, також пішла б. 

- Гей, служнице, - почувся голос бойфренда, - лід закінчився. 

Я принесла відерце. 

- І що це? – він заглядає усередину, - не могла принести більше? 

- Тут достатньо, - ввічливо кажу, - але зараз принесу ще. 

- Та стій, - хлопець різко хапає за зап’ястя, - ти ж тут працюєш, так? То роби нормально. Не з таким обличчям, наче робиш послугу. 

Його пальці стискаються сильніше.

Відчуваю, як всередині піднімається хвиля приниження. Не через біль і навіть не через слова. 

Через тон. 

- Відпусти її, - тихо говорить Артем. 

Але хлопець тільки сміється. Причому не приховуючи глузливості та зневаги. 

- Чого ти, шановний зомбі? Я ж нічого такого. Це ж твоя служниця. Вона для цього тут, хіба ні? 

Настає пауза, така тиха, що можна почути, як у траві шарудять комахи. 

- Повтори, - голос Артема стає низьким та небезпечним. 

- Вона служниця. Я сказав, щоб робила, як… 

Поштовх стався настільки швидко, що я навіть не одразу зрозуміла, що сталося. Хлопець похитнувся і впав разом із стільцем. Келих розбився об плитку. 

- Ти у моєму домі, - Артем став над ним, темні очі палахкотіли, як перед грозою, - і ти торкаєшся моєї дівчини?