Розділ 27.

- Леве! - голос дорослої жінки розрізає тишу, - ти з глузду з’їхав? Як ти міг утекти? 

Чоловік, що стоїть поруч, дивиться на мене так, наче я викрав їхнього сина. 

Батьки Лева… зустрічався з ними у житті три рази і знаю, що з самого початку їм не подобався. 

- Ми тебе по всьому місту шукаємо, - мати хапає сина за плечі, - негайно у машину. 

Помічаю, як Лев здригається, але не зрушує з місця. Його пальці знаходять і стискають мою долоню. 

Тоді я зрозумів. 

Він приїхав таємно. З котом. Зібрався і приїхав до мене, як до єдиного місця, де буде почуватися добре. 

До трагедії ми з Левом були справжніми друзями, незважаючи на різницю у віці. Вже після того, як все сталося, хлопець не захотів зі мною спілкуватися.

Але чи прийняв він це рішення з власної волі? 

- Дем’ян подзвонив, - холодно кидає батько, - сказав, де ти. І з ким? Він же ключі від воріт передав. За що вельми йому вдячні. 

Отже, брат. Звісно. У нього завжди було своє уявлення про «правильно». 

- Леве, - кажу я твердо, хоча всередині все протестує, - ти поїдеш з батьками. 

Його голова різко сіпнулася. 

- Ні! 

Підліток вчепився так, ніби я остання соломинка до порятунку. 

- Я не поїду! Я не хочу! - голос зривається, звучить, як у вередливої дитини, - я хочу залишитися тут. З тобою. З Соломією. 

Соломія стоїть неподалік. Переводить погляд з батьків на мене. Наче запитує: невже відштовхнеш його? 

Але як маю вчинити? Чудово знаю – коли через мене страждають. Знаю, що таке втрачати.

- Досить всього цього, - рявкнув батько Лева, - спектакль затягнеться. Ти їдеш. 

Матір юнака переводить погляд на Соломію. В її очах занадто ясно спалахує зневага. 

- Ти хто така? Коханка? - слова падають важко, наче каміння, - будь обережна, кралю. Він убив наречену. Тебе також уб’є. Гроші у нього є, але ж пика страшна. 

Я не здригнувся. Не маю права. Але всередині щось обірвалося. Старий біль, який навчився ховати, знову прокинувся. 

Лев притискається до мене ще міцніше. Не маю сил відштовхнути від себе. 

- Це неправда, - майже крикнув він. 

Соломія робить крок уперед. 

Поводиться врівноважено, голос звучить спокійно, без страху і образи. 

- Артем не чудовисько, - говорить дівчина, - щодо Лева, то він має право вибирати. Якщо хоче залишитися тут, чому ж ні? Вони з Артемом добре знають одне одного. 

Батьки завмирають, ніби не вірять у те, що їм насмілилися перечити.

- Лев не тікав на зло вам, - продовжує білявка, - він приїхав, тому що хотів побачитися з Артемом. Дозвольте йому тут пожити. До того ж, йому шістнадцять років. Це той вік, коли важливо дозволити самостійність. 

Мати хитає головою. 

- Це безвідповідально. 

- Безвідповідально – не чути власного сина, - спокійно відказує Соломія, - ви ж можете сюди навідуватися. Телефонувати. Я особисто гарантую, що з ним все добре. Проте, якщо заберете його зараз силоміць – він не стане вам ближчим. 

Дивлюся на Соломію і не упізнаю. Тонка, світла, але стоїть між нами з Левом і світом наче щит. 

- Тату, - Лев шмигнув носом, - я повернуся. Даю слово. Але дозволь зараз залишитися тут. Ми так давно не бачилися з Артемом. І це моя провина… 

Батько деякий час мовчить, потім видихає: 

- Як хочеш. Все одно тебе цей відлюдник сам вижене.

Мати хоче щось заперечити, та зупиняє її жестом. 

- Якщо щось трапиться… - його погляд ковзає по мені. 

- Не трапиться, - відказую рівно, - я все зроблю заради безпеки Лева. 

- О так! Чотири роки тому ти це довів на відмінно, - різко відказують батьки. 

Коли машина виїхала за ворота, Лев все ще не поспішає мене відпускати. 

- Ти ж не виженеш мене? - прошепотів. 

Усміхаюся, хоча й знаю, що моє обличчя від усмішки стає ще більш моторошним. 

- Я ніколи тебе не прожену, Левеня. Ти ж мій улюбленець та названий молодший братик. 

Нахиляюся і беру Люмена на руки. Кіт замуркотів, ніби даючи згоду, що також хоче бути моїм улюбленцем. 

Соломія підійшла ближче. Її пальці обережно торкнулися мого плеча. 

Відчуваю, що ми всі вчинили правильно. Тому що діяли разом. 

Проте довго ми не стояли. Реальність нагадала про себе.

Соломія повернулася до приготування салату. Лев, підхопивши Люмена, сказав, що хоче побути сам. 

Зрозуміло, що підлітку бажається заспокоїтися після тиску батьків. Дорослі навіть не обійняли сина на прощання, поїхали, грюкнувши перед цим дверцятами автомобіля.