Розділ 27.

- Леве! - голос дорослої жінки розрізає тишу, - ти з глузду з’їхав? Як ти міг утекти? Що це все означає? 

Чоловік, що стоїть поруч, дивиться на мене так, наче я викрав їхнього сина і він зараз же зателефонує у поліцію.

Я зустрічався з батьками Лева не більше трьох разів. Знаю, що не сподобався їм з самог початку, але це ніколи особливо не хвилювало. 

- Ми тебе по всьому місту шукаємо, - мати хапає сина за плечі, - негайно сідай у машину. Вдома тобі дістанеться. 

Помічаю, як Лев здригається, але не зрушує з місця. Натомість знаходить мою долоню і стискає як останню надію. 

Тоді я зрозумів, що він приїхав таємно разом із котом. Зібрався і приїхав до мене, як до єдиного місця, де зможе почуватися добре. 

До трагедії ми з Левом були справжніми друзями, незважаючи на різницю у віці. Вже після того, як все сталося, хлопець не захотів зі мною спілкуватися.

Але чи прийняв він це рішення з власної волі? Чи може його переконали у тому, що він не повинен мати такого друга як я? 

- Дем’ян подзвонив, - холодно кидає батько, - сказав, де ти і з ким.  Він же ключі від воріт передав. За що вельми йому вдячні. Хоч одна розсудлива людина. 

Отже, брат. Аякже. У нього завжди було своє уявлення про те, як зробити правильно. 

- Леве, - кажу я твердо, хоча всередині не впевнений у тому, що кажу, - ти маєш поїхати з батьками. 

Його голова різко сіпнулася, в очах спалахнув протест. 

- Ні! Я не поїду. 

Підліток вчепився так, ніби я остання соломинка до порятунку. 

- Я не поїду! Я не хочу! - голос зривається, звучить, як у вередливої дитини, - я хочу залишитися тут.  Разом з тобою та з Соломією. 

Соломія стоїть неподалік. Дивиться на батьків підлітка, потім на мене. Вона наче запитує: невже ти знову відштовхнеш того, хто тобі довіряє? 

Але як маю вчинити? Чудово знаю – коли через мене страждають. Знаю, що таке втрачати.

- Досить всього цього, - гримнув батько Лева, - спектакль затягнувся. Ти поїдеш зараз  же. 

Матір юнака переводить погляд на Соломію в очах якої спалахує явна зневага. 

- Ти хто така? Коханка? - слова падають важко, наче каміння, - будь обережна, кралю. Він убив наречену. Тебе також уб’є. Гроші у нього є, але ж пика страшна. 

Я не здригнувся. Не маю права. Але всередині щось обірвалося. Старий біль, який навчився ховати, знову прокинувся. 

Лев притискається до мене ще міцніше. Не маю сил відштовхнути від себе. 

- Це неправда, - майже крикнув він, - годі говорити цю маячню. Артем не винен. 

Соломія робить крок уперед, вирішивши, що більше не повинна залишатися осторонь. Починає говорити і голос звучить врівноважено і без страху. 

- Артем не чудовисько, - говорить дівчина, - щодо Лева, то він має право вибирати. Якщо хоче залишитися тут, чому ж ні? Вони з Артемом добре знають одне одного. 

Батьки завмирають, ніби не вірять у те, що їм насмілилися перечити.

- Лев не тікав на зло вам, - продовжує білявка, - він приїхав, тому що хотів побачитися з Артемом. Дозвольте йому тут пожити. До того ж, йому шістнадцять років. Це той вік, коли важливо дозволити самостійність. Не відбирайте у сина це право. 

Мати хитає головою. 

- Це безвідповідально. 

- Безвідповідально – не чути власного сина, - спокійно відказує Соломія, - ви ж можете сюди навідуватися коли вам заманеться. Телефонувати та писати повідомлення. Я особисто гарантую, що з ним все добре. Проте, якщо заберете його зараз силоміць – він не стане вам ближчим. Тільки все зіпсуєте. 

Дивлюся на Соломію і не упізнаю. Тонка, світла, але стоїть між нами з Левом і світом наче щит. 

- Тату, - Лев шмигнув носом, - я повернуся. Даю слово. Але дозволь зараз залишитися тут. Ми так давно не бачилися з Артемом. І це моя провина… 

Батько деякий час мовчить, потім видихає: 

- Як хочеш. Все одно тебе цей відлюдник сам вижене.

Мати хоче щось заперечити, та зупиняє її жестом. 

- Якщо щось трапиться… - його погляд ковзає по мені. 

- Не трапиться, - відказую рівно, - я все зроблю заради безпеки Лева. Можете бути певні, що з ним все буде добре. 

- О так! Чотири роки тому ти це довів на відмінно, - різко відказують батьки. 

Коли машина виїхала за ворота, Лев все ще не поспішає мене відпускати. 

- Ти ж не виженеш мене? - прошепотів з надією у голосі. 

Усміхаюся, хоча й знаю, що моє обличчя від усмішки стає ще більш моторошним. 

- Я ніколи тебе не прожену, Левеня. Ти ж мій улюбленець та названий молодший братик.  Залишайте тут наскільки захочеш. 

Нахиляюся і беру Люмена на руки. Кіт замуркотів, ніби даючи згоду, що також хоче бути моїм улюбленцем. 

Соломія підійшла ближче, торкнувшись пальцями мого плеча.