Розділ 26.

Артем.

Я не очікував, що коли-небудь знову побачу Лева, тому навіть не сподівався на це. 

Коли зайшов на кухню і побачив його – вищого, ширшого в плечах, ясним поглядом сірих очей – у мене на мить перехопило подих.

Пройшло чотири роки. Йому було лише дванадцять, коли все обірвалося, щоб вже не бути таким, як раніше. 

Після аварії йому заборонили спілкуватися зі мною. Всі навколо вважали мене винним у загибелі Поліни та у тому, що Лев тоді зламав руку.

До того ж, навіщо милому хлопчику мати справу з пошрамованою потворою?

Я тоді прийняв вирок, тому що був з ним згодний. І зараз такой згодний цим. 

Переводжу погляд на підвіконня і бачу Люмена, що там сидить. Спостерігає за мною, як справжній мініатюрний хижак.

Золоті очі не кліпають, але знаю, що від них ніщо не приховаєш.

- Твої білі лапки я назавжди запам’ятаю. Хоча волів би забути, - все це кажу, не зводячи із хвостатого погляду. 

Кота це не бентежить, він знає, що вже нічого не повернути.

Саме через нього, хоча ні... не через нього. Через мене. 

Дорогу перебігала кішка – переносила кошеня з білими лапками. Пам’ятаю це так чітко, ніби кадр вирізаний ножем. Я не хотів їх збити. Я вивернув кермо і сталося те, що сталося. 

Люмен тоді був кошеням. Тим самим малюком з білими лапками. 

Виріс у справжнього красеня. Виходить, Лев тоді забрав його… 

Дивлюся на нього і не знаю, що відчуваю. Злість, провину чи полегшення, що не наважився тоді проїхатися по маленькому життю? 

- Вирішили посидіти тут? - запитує Соломія, що якраз зайшла у вітальню. 

Я і забув, що сиджу не у себе, закрившись від усього.

Нічого не відказую, а дівчина сідає на дивані. Люмен зістрибує з підвіконня, підбігає до Соломії і забирається до неї на коліна, розвалившись там наче король. 

Дівчина починає гладити кота, чухати за вушками, у відповідь отримуючи задоволене муркотіння. 

Потім до кімнати заходить Лев, кивнувши мені і сідаючи на тому ж дивані, що й Соломія з Люменом. 

Хлопчина починає щось розповідати, захоплено жестикулюючи. Соломія дивиться на співрозмовника, киває на його слова. Їм цікаво одне з одним, а я не відводжу від цієї картини очей. 

Так дивно… настільки звик був сам, що присутність такої яскравої компанії викликає непорозуміння. Невже вони поруч зі мною? Я не сам… 

Дивлюся найбільше на Соломію. Намагаюся того не робити, але… 

Щоразу, коли вона поправляє волосся, коли нахиляється ближче до Лева, коли її тонкі пальці ковзають по шерсті кота – у грудях щось стискається. 

Ми почали проводити вечори разом і починає здаватися, що так було завжди. 

Пройшов десь тиждень з того моменту, як Лев ступив на поріг мого будинку. 

Відтоді ми взяли за звичку пити чай на кухні. Двоюрідний брат Поліни розповідає про школу, про деякі свої витівки, мотоцикли… він завжди хотів купити такий транспорт, хоча навколо всі проти. 

Я слухаю і вперше за довгий час дійсно відчуваю життя. 

Соломія сидить поруч. Іноді торкається мого плеча, коли дзвінко сміється. 

Я починаю помічати дрібниці, які раніше свідомо ігнорував. 

Як Соломія дивиться на мене, коли думає, що я не бачу. З якою цікавістю слухає Лева, коли той у розмові згадує мене. 

Якось, коли Лев, стомлений денною активністю, заснув у вітальні, розкинувшись поперек дивана, а Люмен згорнувся у нього на грудях, ми залишилися удвох. 

Соломія підвелася, щоб вимкнути світло. Такий простий рух, який нічого не означає. І саме тоді я зрозумів...

Я кохаю її.

Не тому що вона живе поруч і турбується про мене, і не тому, що не боїться шрамів на моєму обличчі. 

Тому що без неї у цьому дому знову стане порожньо. Саме тому я не хочу, щоб вона йшла. 

Але я не маю право закохатися знову. Не хочу любити і боятися, що можу знову втратити кохану людину. 

Дивлюся на неї, забувши про все і вона відчуває погляд господаря. 

- Що? - тихо запитує, зніяковівши. 

Хочу сказати щось розумне, але натомість відказую майже пошепки: 

- Нічого. Все добре. 

Вперше за чотири роки не хочеться тікати від почуттів, але яка різниця? Все рівно, моє кохання невзаємне і це на щастя. 

Наступний день підкинув сюрприз.Якраз вирішив зробити перерву у роботі та вийти надвір.

Соломія за невеликим столом робила салат, щоб подати на обід. Дівчина часто надавала перевагу роботі на свіжому повітрі.

І це чудово, адже їй не потрібно приховувати обличчя. Вона може дозволити собі перебувати у світлі дня, коли захоче, і скільки захоче.

Ворота відчинилися швидко… Я ще не встиг вийти на ґанок, як у двір уже в’їхала чорна машина.