Розділ 26.

Артем.

Я не очікував, що коли-небудь знову побачу Лева.

Коли зайшов на кухню і побачив його – вищого, ширшого в плечах, ясним поглядом сірих очей – у мене на мить перехопило подих.

Чотири роки.

Йому було лише дванадцять, коли все обірвалося.

Після аварії йому заборонили спілкуватися зі мною. Всі навколо вважали мене винним у загибелі Поліни та у тому, що Лев тоді зламав руку.

До того ж, навіщо милому хлопчику мати справу з пошрамованою потворою?

Я тоді прийняв вирок, тому що був з ним згодний. Зараз також згодний.

Переводжу погляд на підвіконня і бачу Люмена, що там сидить. Спостерігає за мною, як справжній мініатюрний хижак.

Золоті очі не кліпають, але знаю, що від них ніщо не приховаєш.

- Твої білі лапки я назавжди запам’ятаю, - кажу, знову кинувши на кота пильний погляд.

Хвостатого це не бентежить.

Він знає, що вже нічого не повернути.

 Саме через нього…

Ні. Не через нього. Через мене.

Дорогу перебігала кішка – переносила кошеня з білими лапками. Пам’ятаю це так чітко, ніби кадр вирізаний ножем. Я не хотів їх збити. Я вивернув кермо. 

Далі все сталося так, як сталося. 

Люмен тоді був кошеням. Тим самим. З білими лапками. 

Виріс у справжнього красеня. Виходить, Лев тоді забрав його… 

Дивлюся на нього і не знаю, що відчуваю. Злість? Провину? Чи полегшення, що не наважився тоді проїхатися по маленькому життю? 

- Вирішили посидіти тут? - запитує Соломія, що якраз зайшла у вітальню. 

Я і забув, що сиджу не у себе, закрившись від усього.

Нічого не відказую, а дівчина сідає на дивані. Люмен зістрибує з підвіконня, підбігає до Соломії і забирається до неї на коліна, розвалившись там наче король. 

Дівчина починає гладити кота, чухати за вушками, у відповідь отримуючи задоволене муркотіння. 

Потім до кімнати заходить Лев, кивнувши мені і сідаючи на тому ж дивані, що й Соломія з Люменом. 

Хлопчина починає щось розповідати, захоплено жестикулюючи. Соломія дивиться на співрозмовника, киває на його слова. 

Я не відводжу від цієї картини очей. 

Так дивно… настільки звик був сам, що присутність такої яскравої компанії викликає непорозуміння. 

Невже вони поруч зі мною? Я не сам… 

Дивлюся найбільше на Соломію. Намагаюся того не робити, але… 

Щоразу, коли вона поправляє волосся, коли нахиляється ближче до Лева, коли її тонкі пальці ковзають по шерсті кота – у грудях щось стискається. 

Небезпечно. Тепло. Болісно.

Ми почали проводити вечори разом. Наче так і було завжди. 

Пройшов десь тиждень з того моменту, як Лев ступив на поріг мого будинку. 

Відтоді ми взяли за звичку пити чай на кухні. Двоюрідний брат Поліни розповідає про школу, про деякі свої витівки, мотоцикли… він завжди хотів купити такий транспорт, хоча навколо всі проти. 

Я слухаю і вперше за довгий час дійсно відчуваю життя. 

Соломія сидить поруч. Іноді торкається мого плеча, коли дзвінко сміється. 

Інколи випадково – або не випадково – наші пальці зустрічаються на столі. 

Я починаю помічати дрібниці, які раніше свідомо ігнорував. 

Як Соломія дивиться на мене, коли думає, що я не бачу. З якою цікавістю слухає Лева, коли той у розмові згадує мене. 

Якось, коли Лев, стомлений денною активністю, заснув у вітальні, розкинувшись поперек дивана, а Люмен згорнувся у нього на грудях, ми залишилися удвох. 

Соломія підвелася, щоб вимкнути світло. Такий простий рух… 

Я раптом зрозумів. 

Просто як удар. 

Я кохаю її.

Не тому, що вона добра та турботлива. 

Не тому, що живе поруч. 

Не тому, що не боїться мене, не зважає на шрами. 

Тому що без неї цей дім знову стане порожнім. 

Я не хочу, щоб вона йшла. 

Ці почуття тривожать. Тому що, коли любиш, то можеш втратити. 

До того ж я не маю права закохатися знову. 

Дивлюся на неї, забувши про все. Вона відчуває мій погляд. 

- Що? - тихо запитує. 

Хочу сказати щось розумне. Обережне та безпечне. 

Натомість прошепотів: 

- Нічого. 

Вперше за чотири роки не хочеться тікати від почуттів, але яка різниця? 

Те, що я відчуваю, не взаємно. На щастя.