Розділ 25.

Переводжу погляд на переноску, відчуваю, як груди заливає тепло. 

Я люблю тварин, але ніколи не мала ні котика, ні собачки. Жила з бабусею, рідна людина була зайнята хатніми справами, а я бігала по підробіткам. На домашнього улюбленця не вистачало б часу та коштів. 

Безвідповідально брати тварину, якщо не можеш про неї дбати, тому я так і не наважилася. 

Почувши нявкання кота, Лев, в черговий раз зніяковівши, говорить: 

- Він голодний. Ми чотири години були у дорозі… 

Усміхаюся, звертаючись до гостя: 

- Ти, мабуть, також хочеш їсти? Я маю, що тобі запропонувати.  

- Було б непогано, - погоджується хлопчина, зацікавлено блиснувши очима. 

- Заходь. Вечерю я ще не готувала, але залишків обіду вистачить. Ще є пиріг. 

Через кілька хвилин ставлю перед гостем тарілку з запеченою картоплею і куркою, які залишилися від обіду. Кладу шматки хліба, наливаю ароматний чай. 

Хлопець дякує ледве чутно, сідає на край стільця. 

Чорний кіт з білою плямою на грудях та такими ж білими «шкарпетками» на лапках обережно вистрибує з переноски і починає тертися об мої ноги. 

- Секунду, красунчику, - промовляю, насипаючи корм у невелику миску. 

Корм для котів присутній у домі, тому що я взяла за звичку підгодовувати місцевих котів. Артем таку ініціативу тільки підтримує. Що не дивно, адже господар регулярно допомагає притулкам для тварин. 

Поруч з їжею поставила миску з прохолодною водою. Кіт на знак вдячності муркотить, наче маленький трактор, від чого напруга у повітрі зменшується. 

Лев їсть повільно, і це не тому, що не голодний. Навпаки, видно, що виголодався з дороги… але думки хлопчини не тут. Кілька разів відкриває рота, щоб сказати, але так і не наважується. 

Та я вже здогадалася, для чого приїхав і чого саме остерігається. 

- Ти хочеш побачити Артема? - запитую нарешті, намагаючись сказати це так, наче йдеться про щось буденне. 

Юнак завмирає, потім акуратно кладе ложку на край тарілки. 

- Я… так. Приїхав до нього, тому що дуже хочу побачитися. 

Говорить це з такою щирістю, що всередині защеміло. Артем ніколи особливо детально не розповідав про тих, хто був йому близький. Але чомусь здається, що саме цей хлопець йому важливий. 

- Артем працює у своїй кімнаті, - відповідає м’яко, - якщо хочеш, проведу тебе. 

Лев киває, очі спалахують радістю, але разом з тим там промайнула тінь страху. 

- Скажіть, - тихо промовляє, - він все ще… зі шрамами? Чи може… 

- Куди вони подінуться, - відповідаю дещо сухо, тому що не полюбляю обговорювати це, - виходить, ти про них знаєш? 

- Я тоді був у машині також, - каже хлопець, - і з того часу… 

Замовкає, всім виглядом показуючи, що не хоче говорити далі, що це для нього неприємні  спогади. 

Я не наполягаю. Натомість збираюся підвестися, щоб провести Лева до Артема. Але в цей момент двері кухні тихо відчиняються. 

- Соломіє, зроби мені ягідний смузі. 

Артем стоїть у дверях. Звичний, зосереджений, трохи втомлений. Його рука тримається за одвірок, наче чоловік збирається одразу піти, як отримає бажане. 

Далі бачить Лева і завмирає наче не вірить власним очам. 

Його обличчя раптом змінюється. Шрами, що завжди здаються застиглими, ніби також оживають. 

В очах спалахує щось таке відкрите та світле, що мені перехоплює подих. 

- Левеня… - його голос зривається, - чи мені ввижається? 

Лев підводиться так різко, що стілець трохи проїхався по підлозі. 

- Це я, Артеме, - прошепотів він. 

Відчуваю, що стою між ними, ніби випадкова тінь, свідок чогось значно більшого, ніж просто зустріч. Хочеться вийти, залишивши їх удвох, проте не знаходжу сили зрушити з місця. 

Тоді Артем робить крок уперед. Так повільно та обережно, ніби боїться, що хлопець розтане, якщо рух виявиться різким. 

- Ти виріс, - каже він тихо, - за чотири роки став майже дорослим. І ти справжній красень. 

Лев нервово усміхається. 

- Я думав… ти не захочеш мене бачити. Після того, що наговорив тоді… 

- Ти мав рацію, - серйозно відповідає Артем, - я ж думав, що злякаєшся моїх шрамів, коли знову побачиш. 

- Я ніколи їх не боявся, - каже Лев, - я ж не дівка. У фільмах жахів і не таке бачив. Дурня то все. 

Відвертаюся, удаючи, що зайнята блендером. Чому б ні? Їм обом треба приготувати ягідний смузі.

Засипаю у чашку заморожені ягоди, наливаю молоко. Вмикаю машину, щоб її гул дав хлопцям можливість не соромитися власних емоцій. 

Краєм ока бачу, як Артем обережно кладе долоню на плече хлопця. Наче перевіряє, чи той справді тут.