Розділ 24.

Соломія.

Я йшла позаду нього майже до самого будинку. Йшла мовчки, тому що слова зараз точно будуть зайвими. 

Його спина рівна, крокує твердо і впевнено. Здається нічого не сталося і слова тієї жінки не вдарили по ньому і… по мені. 

Я чудово розумію, що все не так, як здається. Він занадто стискав мою руку, коли тримав... 

Уже в домі Артем коротко киває та зникає у своїй кімнаті. Двері за ним зачиняються, а я залишаюся стояти у коридорі. 

Несподівано охоплюють питання, на які у мене немає відповідей.

Навіщо я потягнула його туді і узагалі запропонувала ту недолугу прогулянку? 

Чому зробила це саме сьогодні і саме там? І як навмисно, це сталося у тій місцевості. де майже ніхто і ніколи не буває.

Здається доля вирішила повстати проти нас, показати де справжнє місце відлюдника та служниці. 

Знову та знову промотую перед очима той момент, наче стару касету, яка вже не використовується. 

Дівчинка, її очі, страх. Потім жінка. Її голос, слова які промовляє. Злі та нестримні. 

Потвора. 

Чудовисько.

Хочеться повернутися та вчепитися тій дамі у волосся.

Я, яка завжди вважала себе мирною людиною, надавала перевагу мовчанню та ввічливому терпінню, зараз готова наплюват на всі принципи. 

Я готова захищати його, не як господаря, не як людину, що дала мені роботу, а як того, хто мені не байдужий.

Я не знаю, що відчуваю до Артема, але ці почуття реальні.

 Притуляюся до стіни, глибоко видихаю. Ні, не можна розкисати, це нічого не дасть. 

Якщо він закрився, тоді я не маю права на подібне.

Минає десь півгодини, може більше. У домі панує тиша… Збираюся з духом та йду до його кабінету. Стукаю, не відчуваючи звичної сміливості.

- Заходьте.

Голос, що звучить по той бік дверей, рівний. Той самий, яким розмовляє з партнерами, постачальниками, навіть з братом.

Я несміливо відчиняю двері, наче боюся побачити те, що приховується у кімнаті. 

Артем сидить за столом, схилившись над документами. Світло лампи різко окреслює шрами на обличчі, роблячи їх глибшими, ніж вони є. 

- Артеме, хочеш чаю? - запитую я, намагаючись говорити звичним голосом, - я спекла пиріг. З малиновим джемом. 

Чоловік підводить очі і на мить здається, що там знову промайнула та м’якість, яку зуміла розгледіти біля струмка. Але це зникло практично миттєво. 

- Гарна ідея, - відповідає він, - із задоволеням. Дякую. 

Ми сіли у невеликій вітальні. Розливаю чай і бачу, як руки трохи тремтять. Сподіваюся, що Артем того не помітить. 

Запах випічки заповнив кімнату, створюючи домашню атмосферу. 

В якийсь момент не витримую… 

- Мені жаль… - тихо кажу. 

Він не одразу відповідає. Спокійно відрізає шматок пирога, відпиває чай. 

- Все добре, - промовляє рівно, - я не очікував іншого. 

Слова звучать не з болем, навіть не з образою, а наче так і повинно бути. 

Тепер вже я піднімаю на нього очі, тому що не згодна з цим. 

Але чоловік вже не дивиться на мене. Погляд далекий, навіть скляний і між нами, здається, знову виросла стіна. 

Той чоловік, що сидів біля струмка і дозволив собі згадати кохання. Той, що усміхався майже щасливо, він зник. Залишився холодний господар дому. Людина, яка звикла до того, що світ не приймає, дивиться з відразою. 

Раптом розумію: найгірше не те, що сказала та невихована жінка. Найгірше – те, що він вірить її словам. 

Стискаю чашку так міцно, що навіть зводить пальці. Ні, я не хочу, щоб так продовжувалося. Навіть якщо Артем вважає себе чудовиськом, я встигла помітити інше.

Той промінь світла, що сьогодні згаснув в його темних очах… я обов’язково поверну. Цей промінь існує, тому за нього варто боротися. 

Минуло два тижні з тієї миті, як сталася та прогулянка до струмка, яку я інколи згадувала. І це були неприємні спогади, від яких нікуди не подінешся. 

Ніби нічого страшного не сталося, але щось між мною і Артемом змінилося. Він почав знову триматися холодно, так само, як з перших днів, як я тут почала працювати. 

Та я не намагалася нічого змінити. Потрібно дати час нам обом. 

Тому просто займалася домом. Займалася прибиранням, пранням, приготуванням їжі. Продовжувала вивчати звички Артема, щоб знати, як догодити. Не тому, що він мій господар, а тому що жива людина, яка потребує турботи. 

Артем за цей час працював дуже багато. Інколи здавалося, що аж занадто. Ніби тікав… не хотілося думати, що тікає від мене. 

В якийсь момент спіймала себе на думці, що Дем’ян за цей час ні разу не з’явився. Може, писав Артему чи телефонував, але візитів не було.