Розділ 24.

Соломія.

Я йшла позаду нього майже до самого будинку. Йшла і мовчала. 

Його спина рівна, крок – твердий. Занадто твердий. Наче нічого не сталося. Наче слова тієї жінки не вдарили по ньому і… по мені. 

Я ж чудово бачила, як побіліли його пальці, коли він стискає мою руку. 

Уже в домі Артем коротко киває та зникає у своїй кімнаті. Двері зачиняються без гуркоту, навіть дуже тихо. 

Я залишаюся у коридорі. 

Раптом мене накриває. 

Навіщо я потягнула його туди? 

Навіщо узагалі запропонувала прогулянку? 

Чому саме сьогодні? Саме там? У місцевості, де майже ніхто ніколи не буває? 

От наче навмисно. 

Наче доля вирішила повстати проти нас. 

Знову та знову промотую перед очима той момент, наче стару касету, яка вже не використовується. 

Дівчинка, її очі, страх. Потім жінка. Її голос. Слова. Злі та нестримні. 

Потвора. 

Чудовисько.

Хочеться повернутися та вчепитися тій дамі у волосся.

Я, яка завжди вважала себе мирною людиною, надавала перевагу мовчанню та ввічливому терпінню.

Зараз всередині піднімається щось темне, гаряче.

Я готова захищати його. Не як господаря, не як людину, що дала мені роботу, а як того, хто мені не байдужий.

Від цього стає навіть страшно.

Я не знаю, що відчуваю до Артема, але ці почуття реальні.

 Притуляюся до стіни, глибоко видихаю. Ні, не можна розкисати.

Якщо він закрився, тоді я не маю права на подібне.

Минає десь півгодини, може більше. У домі панує тиша… Збираюся з духом та йду до його кабінету. Стукаю, не відчуваючи звичної сміливості.

- Заходьте.

Голос, що звучить по той бік дверей, рівний. Той самий, яким розмовляє з партнерами, постачальниками, навіть з братом.

Відчиняю двері. 

Артем сидить за столом, схилившись над документами. Світло лампи різко окреслює шрами на обличчі, роблячи їх глибшими, ніж вони є. 

- Артеме, хочеш чаю? - запитую я, намагаючись говорити звичним голосом, - я спекла пиріг. З малиновим джемом. 

Чоловік підводить очі. 

На мить навіть здається, що там знову промайнула та м’якість, яку зуміла розгледіти біля струмка. Але це зникло практично миттєво. 

- Гарна ідея, - відповідає він, - дякую. 

Ми сіли у невеликій вітальні. Розливаю чай і бачу, як руки трохи тремтять. Сподіваюся, що Артем того не помітить. 

Запах випічки заповнив кімнату. Теплий і домашній. 

В якийсь момент не витримую… 

- Мені жаль… - тихо кажу. 

Він не одразу відповідає. Спокійно відрізає шматок пирога, відпиває чай. 

- Все добре, - промовляє рівно, - я не очікував іншого. 

Слова звучать не з болем, навіть не з образою. 

З прийняттям.

Наче так і повинно бути. 

Тепер вже я піднімаю на нього очі. 

Але чоловік вже не дивиться на мене. Погляд далекий, навіть скляний. Між нами, здається, знову виросла стіна. 

Той чоловік, що сидів біля струмка і дозволив собі згадати кохання. Той, що усміхався майже щасливо, він зник. 

Залишився холодний господар дому. Людина, яка звикла до того, що світ не приймає, дивиться з відразою. 

Раптом розумію: найгірше не те, що сказала та невихована жінка. 

Найгірше – те, що він вірить її словам. 

Стискаю чашку так міцно, що навіть зводить пальці. 

Ні. 

Я не хочу, щоб так продовжувалося. 

Навіть якщо Артем вважає себе чудовиськом, я встигла помітити інше.

Той промінь світла, що сьогодні згаснув в його темних очах… я обов’язково поверну. 

Минуло два тижні. 

З тієї миті, як сталася та прогулянка до струмка, яку я інколи згадувала. То з соромом, то з глухим щемом. 

Ніби нічого страшного не сталося, але щось між мною і Артемом змінилося. Він почав знову триматися холодно, так само, як з перших днів, як я тут почала працювати. 

Та я не намагалася нічого змінити. Хотіла дати час собі та Артему. 

Тому просто займалася домом. Підмітала, прала, готувала. Продовжувала вивчати звички Артема, щоб знати, як догодити. Не тому, що він мій господар, а тому що жива людина, яка потребує турботи. 

Артем за цей час працював дуже багато. Інколи здавалося, що аж занадто. Ніби тікав… не хотілося думати, що тікає від мене.