Розділ 23.

Врешті-решт, ми сіли на березі струмка, там, де трава видалася нам більш м’якою, а сонце ковзало по воді золотими лініями. 

Мовчки знімаю куртку, щоб постелити на землю. 

- Сідай, - кажу коротко. 

Дивиться з подивом, але все ж сідає на мою куртку. Разом з тим, помічаю легку усмішку вдячності. 

Сідаю поруч, трохи нижче, просто на траву. 

Деякий час сидимо мовчки, ні про що не говоримо. І це мовчання таке легке. 

Струмок дзюрчить, вітер перебігає полем, сонце заплутується в її волоссі. Пасма блищать яскравіше, ніж золото браслету на її руці. 

Вона піднімає обличчя до світла – і на мить я дозволяю собі забути. 

Відчуваю себе… майже щасливим. 

Майже. 

- Перепрошую, ви також вирішили тут посидіти? 

Голос тонкий, практично дитячий. Ми одночасно повертаємо голови. 

Поряд стоїть дівчинка-підліток. У джинсах та рожевій футболці. Струнка та мила. Привітно дивиться спершу на Соломію, потім її погляд ковзає по мені. 

І зупиняється.

Я бачив це сотні разів. Цю мить. 

Очі дівчинки розширюються. Дихання завмирає. Погляд прилипає до шрамів. 

Завмирає, ніби перед нею не людина, а щось небезпечне. 

Я звик до такого. Давно звик. 

Соломія повільно підводиться, ніби хоче щось сказати, але я вже відчуваю, як навколо все змінюється. 

За спиною дівчинки лунають швидкі кроки. 

- Оксано! Скільки разів казала – не тиняйся сама! 

До нас підбігає жінка – красива, але має різкі риси. Хапає дівчинку за руку і тоді переводить погляд на мене. 

Її обличчя перекосилося. 

- Це ще що таке? - голос незнайомки різко піднімається, - ти чого до дитини лізеш? 

Соломія різко видихає, в очах спалахує гнів. 

- Перепрошую, ми просто сиділи біля струмка, - стримано каже вона, - ніхто ні до кого не… 

- Та замовкни ти! – перебиває жінка, - я що, не бачу? Тримай свою потвору біля себе, ніхто не зобов’язаний його пику бачити. 

Слово вдарило. 

Потвора.

Відчуваю, як щось всередині мене обривається. Не вперше. Але щоразу болить, наче вперше. 

- Ходімо, - шепоче дівчинка, - не треба… 

Але жінка вже розпалилася і не збирається відступати просто так. 

- Таким, як ти, треба вдома сидіти. У дзеркало на себе дивився? Чи тебе навіть з власного будинку вигнали? Чого дивишся? Думаєш, як поруч сидить гарненька дівка, то можна дітей чіпати? Уявляю, скільки заплатив цій кралі, що вона твою присутність витримує. 

Я не відповідаю. 

Знаю: якщо відкрию рота – або закричу, або зламаюся. 

Соломія ж мовчати не збирається і робить крок вперед. 

- Шановна, ви переходите усі межі, - каже вона твердо, - ви не маєте права так говорити. 

Її голос тремтить, але не від страху. Від обурення. 

І це нестерпно. 

Вона не повинна заступатися за мене. 

- А ти хто така? - пирхає жінка, - може, твій кавалер? Не страшно з таким ходити? Чи може… 

Я не даю їй договорити. 

Нехай ображає мене, але не Соломію.

Хапаю Соломію за руку. Різко. Міцно. 

- Йдемо, - кажу сухо, практично наказую. 

Дівчина ще намагається щось заперечити, але я вже тягну її геть. Швидко, не озираючись. Але встигаю ще почути жіночий голос. 

- Яке ж чудовисько! 

Чудовисько. 

Слово завиває у повітрі, ніби вирок. 

Відходимо достатньо далеко, коли я зупиняюся. Відпускаю її руку. І тільки тоді розумію, що стискав занадто сильно тендітну дівочу долоню. 

- Пробач, - прошепотіла Соломія. 

Я різко підводжу голову. 

- За що? 

- За те, що… 

- Не смій, - перебиваю, і голос зривається, - ти нічого не зробила. 

Я відвернувся. Не хотів, щоб вона побачила моє обличчя зараз. Не шрами – їх я давно не соромлюся. Те, що знаходиться під ними.

Думав, що вже встиг звикнути, але, мабуть, до цього не звикнеш ніколи. 

Особливо, що це відбулося при ній… 

Соломія особисто почула, як мене називають потворою. Чудовиськом. 

- Вони не мають жодної рації, - тихо говорить Соломія, - ти не… 

- Досить, - коротко перериваю. 

Бачу в її погляді щось особливе. Не жалість. Ні. Я б ніколи не допустив жалості до себе.