Розділ 23.

Врешті-решт, ми сіли на березі струмка, там, де трава видалася нам більш м’якою, а сонце ковзало по воді золотими лініями. 

Мовчки знімаю куртку, щоб постелити на землю. Соломія не повинна сидіти прямо на траві. 

- Сідай, - кажу коротко, кивнувши на імпровізовану підстилку. 

Дивиться з подивом, але все ж сідає на мою куртку. Не приховуючи при цьому усмішку вдячності. 

Сідаю поруч, трохи нижче, просто на траву. Деякий час сидимо мовчки, ні про що не говоримо. І це мовчання таке легке. 

Струмок дзюрчить, вітер перебігає полем, сонце заплутується в її волоссі. Пасма блищать яскравіше, ніж золото браслету на її руці. 

Вона піднімає обличчя до світла і на якусь мить я дозволяю собі забути проблеми, щоб просто насолодитися моментом. 

Відчуваю себе майже щасливим. 

Майже. 

- Перепрошую, ви також вирішили тут посидіти? 

Голос тонкий, практично дитячий. Ми одночасно повертаємо голови, щоб дізнатися, хто порушив наше усамітнення. 

Поряд стоїть дівчинка-підліток. У джинсах та рожевій футболці, у білих кросівках. Виглядає милою та стрункою. Привітно дивиться спершу на Соломію, потім її погляд ковзає по мені. 

Дівчина завмирає, певно вражена побаченим, а я... 

Це було вже сотні разів, тому дивуватися немає чому. 

Очі дівчинки розширюються, а дихання перехоплює. Підліток завмирає, ніби перед нею не людина, а щось таке, чого варто боятися. 

Я вже до такого звик. Давно... 

Соломія повільно підводиться, ніби хоче щось сказати, але я вже відчуваю, як навколо все змінюється. 

За спиною дівчинки лунають швидкі кроки. 

- Оксано! Скільки разів казала – не тиняйся сама! Ну що за дитина! Не слухається. Вперта як сто віслюків. 

До нас підбігає жінка – красива, але має різкі риси. Хапає дівчинку за руку і тоді переводить погляд на мене. 

Її обличчя перекосилося, наче дама ковтнула щось кисле. Дуже кисле. 

- Це ще що таке? - голос незнайомки різко піднімається, - якого біса до дитини поліз? 

У блакитних очах Соломії спалахує гнів, який вона, поки що, стримує. 

- Перепрошую, ми просто сиділи біля струмка, -  каже вона, - ніхто ні до кого не… 

- Та замовкни ти! – перебиває жінка, - я що, не бачу? Тримай свою потвору біля себе, ніхто не зобов’язаний його пику бачити. 

Мені наче ляпас дали. Потвора... 

Я потвора. Хоча, що тут дивуватися? Не знав про це, чи що? 

Відчуваю, як щось всередині мене обривається. Це не вперше, я думав, що вже не звертаю уваги на подібне. Але тепер болить, наче вперше... 

- Ходімо, - шепоче дівчинка, - не треба… 

Але жінка вже розпалилася і не збирається відступати просто так. 

- Таким, як ти, треба вдома сидіти. У дзеркало на себе дивився? Чи тебе навіть з власного будинку вигнали? Чого дивишся? Думаєш, як поруч сидить гарненька дівка, то можна дітей чіпати? Уявляю, скільки заплатив цій кралі, що вона твою присутність витримує. 

Я не відповідаю. Мовчу, зціпивши зуби. Знаю: якщо відкрию рота – або закричу, або зламаюся. 

Соломія ж мовчати не збирається і робить крок вперед. 

- Шановна, ви переходите усі межі, - каже вона твердо, - ви не маєте права так говорити. 

Її голос тремтить, але не від страху, а від обурення. І це приносить ще більшу гіркому. 

Вона не повинна заступатися за мене, за того, хто цього не заслужив. 

- А ти хто така? - пирхає жінка, - може, твій кавалер? Не страшно з таким ходити? Чи може… 

Я не даю їй договорити, тому що не хочу, щоб ображала Соломію. На себе байдуже. 

Хапаю Соломію за руку, міцно стискаючи тендітну долоню. 

- Йдемо, - кажу сухо, наче це наказ, - ми тут затрималися. 

Дівчина ще намагається щось заперечити, але я вже тягну її геть. Швидко, не озираючись. Проте встигаю ще почути жіночий голос. 

- Яке ж чудовисько! Ну просто жах! 

Чудовисько. 

Слово завиває у повітрі, ніби вирок. 

Відходимо достатньо далеко, коли я зупиняюся та відпускаю її руку.  І тільки тоді розумію, що стискав занадто сильно долоню вродливої служниці. Яка чомусь вирішила, що має служити чудовиську. 

- Пробач, - прошепотіла Соломія, - я не хотіла, щоб все обернулося таким чином. 

Я різко підводжу голову, відчуваючи роздратування. Якому не можу дати пояснення. 

- За що? 

- За те, що… 

- Не смій, - перебиваю, і голос зривається, - ти нічого не зробила. 

Я відвернувся, тому що не хочу, щоб вона побачила моє обличчя зараз. Не шрами – їх я давно не соромлюся. Те, що знаходиться під ними.