Розділ 22.

Весна цього дня виявилася надто світлою. Практично нестерпно світлою для мене… 

Небо – прозоре та чисте, наче хтось зробив генеральне прибирання уночі. Поле зелене, струмок тихо перебігає між травами. Ніби не знає, що люди здатні носити у собі темряву. 

Стільки років жив серед цієї краси, але не знав того. Ніколи не гуляв місцевістю. 

Я погодився прогулятися з Соломією. Той вираз щастя, що розквітнув на її гарненькому личку, здивував. Невже дівчині так важливо, щоб саме я склав їй компанію? 

Дивна дівчинка. Узагалі не схожа на тих покоївок, що приходили та йшли до неї. 

Не схожа на всіх тих людей, що оточували мене протягом життя. 

Трохи незвично опинитися на відкритому просторі. Навіть де майже немає будинків і можна вільно дихати. Не боятися, що хтось побачить таке чудовисько, як я. 

Йдемо поруч, не поспішаючи. 

Блакитні очі Соломії сяють, дівчина оглядається навкруги, наче бачить подібне вперше. Для неї кожна дрібниця – привід для радості.

Я не виглядав настільки безтурботним навіть коли вважав себе щасливим. З юного віку доводилося працювати у компанії, вирішувати безліч ділових справ. На звичайне життя просто не вистачало часу… 

Сенсом мого існування була Поліна, але це тривало недовго. 

Соломія дивиться на струмок так, ніби бачить у ньому цілий світ. 

- Тут так красиво, - каже вона, - коли я була малою, бабуся водила до подібних місць. Ми сиділи на березі річки чи струмка і дивилися, як виблискує вода під сонячними променями. Мені тоді здавалося, що під водою заховане золото. До речі… 

Дівчина повертає світловолосу голівку до мене і таємничим голосом говорить: 

- Бабуня стверджувала, що вода здатна забрати біль. 

Я мовчу. Маячня.

Вода нічого не забирає. Тільки віддзеркалює, а з цього користі мало. 

Соломія починає говорити про себе. Про те, як жила з бабусею. Як та вчила її варити варення, як могла насварити за подерті коліна. 

Розчісувала її довгі коси, співала дзвінких пісень. 

- Рік тому її не стало, - говорить тихо. 

У голосі відчувається біль, який передається мені. Кому ж про це знати, як не мені… 

Торкається зап’ястка. Бачу вже знайомий браслет, якому завдячую тому, що Соломія тоді повернулася до мого дому. 

Тонкий, із сапфірами, що блищать на сонці глибокою синявою. 

- Це її подарунок. Я бережу його більше за все. 

Сапфір. Камінь вірності. Камінь пам’яті. 

- А батьки? - запитую я, хоча навіть не знаю, навіщо. 

Вона знизує плечами. 

- Я їх ніколи не знала. Казали про них різне… але правда в тому, що я завжди жила тільки з бабусею. 

Говорить це без жалю до себе. Вражає навіть більше, ніж якби заплакала.

Несподівано відчуваю, що хочу дізнатися більше. Хочу просто слухати Соломію. 

- Ти колись закохувалася? - запитую я несподівано навіть для себе. 

Ну от яке моє діло? Чого лізу не у свою справу? 

Дівчина спіткнулася об траву. Червоніє разом з тим так щиро, що я навіть стримався, щоб не посміхнутися. 

- Ні, - тихо відказує, - у підлітковому віці були симпатії, але щоб по-справжньому… то такого точно не було. 

Збирається духом, піднімає на мене очі. 

- А ти? 

Я зупиняюся. 

Поле розкинулося навколо безмежно. Вітер хитає траву, ніби море. Раптом стає важко дихати. 

- Так, - відказую. 

Всього лише одне слово. Але за ним приховуються роки… 

Дивлюся на воду, тому що не здатен дивитися на неї. 

- Я кохав так, як кохають один раз у житті. Ми були заручені. 

Голос зрадницьки стає чужим. Скільки помилок я накоїв. 

- Я забирав її з заміської вілли. Як зараз пам’ятаю. У коханої не було настрою… 

Заплющив очі. Картинка спалахує знову – рівна траса, різкий удар по гальмах… чи було щось інше? Вже не пригадаю…

- Я тоді поспішав. Хотів швидше повернутися до міста. Не впорався з керуванням. 

Слова даються з зусиллям, не знаю, навіщо почав це розповідати. Не хотів же… і кожне слово, наче уламок скла. 

Машину занесло. Крики… а потім тиша. 

Соломія мовчить. Не перебиває. Не намагається втішити. 

За це я їй вдячний. 

- Вона загинула, - кажу нарешті, - через мене. 

Я вижив. Вона – ні. 

Помовчавши мить, додаю: 

- Ми мали одружитися. Будувати життя разом. Замість того… сама бачиш, яким стало моє життя. Принаймні моє обличчя відповідає моїм вчинкам.