Розділ 22.

Весна цього дня виявилася такою світлою і теплою. Навіть занадто, як на мене... я ж звик до похмурих буднів. 

Небо – прозоре та чисте, наче хтось зробив генеральне прибирання до приходу несподіваних гостей. Поле зелене, струмок тихо перебігає між травами, дзюркотить і весело виблискує під променями сонця. 

Стільки років жив серед цієї краси, але не знав того. Хоча б тому, що ніколи не гуляв у цих краях. Хіба у мене була не це причина? 

Я погодився прогулятися з Соломією. Той вираз щастя, що розквітнув на її гарненькому личку, здивував. Невже дівчині так важливо, щоб саме я склав їй компанію? 

Дивна дівчинка. Узагалі не схожа на тих покоївок, що приходили та йшли до неї. Не схожа на всіх тих людей, що оточували мене протягом життя. 

Трохи незвично опинитися на відкритому просторі. Де майже немає будинків і можна вільно дихати, не хвилюючись, що хтось назве тебе чудовиськом. 

Йдемо поруч, не поспішаючи, насолоджуючись гарною погодою, весняним днем. 

Блакитні очі Соломії сяють, дівчина оглядається навкруги, наче бачить подібне вперше. Для неї кожна дрібниця – привід для радості.

Я не виглядав настільки безтурботним навіть коли вважав себе щасливим. З юного віку доводилося працювати у компанії, вирішувати безліч ділових справ. На звичайне життя просто не вистачало часу… 

Сенсом мого існування була Поліна, але це тривало недовго. Щастя наче навмисно дражнило, а потім тікало від мене. 

Соломія дивиться на струмок так, ніби бачить у ньому цілий світ. Навіть засміялася і легенько заплескала у долоні. 

Хоча чому ні? Чарівна служниця не носить у душі темряву, на відміну від мене. 

- Тут так красиво, - каже вона, - коли я була малою, бабуся водила до подібних місць. Ми сиділи на березі річки чи струмка і дивилися, як виблискує вода під сонячними променями. Мені тоді здавалося, що під водою заховане золото. До речі… 

Дівчина повертає світловолосу голівку до мене і таємничим голосом говорить: 

- Бабуня стверджувала, що вода лікує. Просто забирає біль. Але ти маєш бути готовий цей біль віддати. Відпустити. 

Я зберігаю мовчання. Маячня то все. Якби було так просто... 

Вода нічого не забирає, вона тільки відзеркалює, а це не приносить особливої користі. 

Соломія починає говорити про себе. Про те, як жила з бабусею. Як та вчила її варити варення, як могла насварити за подерті коліна. Як могла розчісувати цілу годину довги коси онуки, співати дзвінких пісень. Інколи вони співали їх разом. 

- Її не стало рік тому, - говорить так тихо, що навіть мені складно почути. 

У голосі звучить біль, який передається мені. Я знаю, що таке біль, кому знати, як не мені? 

Торкається зап’ястка і я бачу вже знайомий браслет, якому завдячую тому, що Соломія тоді повернулася до мого дому. 

Тонкий, із сапфірами, що блищать на сонці глибокою синявою. 

- Це її подарунок. Я бережу його більше за все. Єдине, що мені залишилося. 

Сапфір. Камінь, що символізує вірність та безцінні спогади. 

- А батьки? Вони у тебе є? - запитую, хоча навіть не знаю, навіщо. 

Вона знизує плечами. 

- Я їх ніколи не знала. Казали про них різне… але правда в тому, що я завжди жила тільки з бабусею. 

Говорить це без жалю до себе. Це вражає навіть більше, ніж якби дівчина почала плакати. 

Несподівано відчуваю, що хочу дізнатися більше. Хочу послухати про служницю, яка працює у мене. 

- Ти колись закохувалася? - запитую я несподівано навіть для себе. 

Ну от яке моє діло? Чого лізу не у свою справу? 

Дівчина спіткнулася об траву. Червоніє разом з тим так щиро, що я навіть стримався, щоб не усміхнутися. 

- Ні, - тихо відказує, - у підлітковому віці були симпатії, але щоб по-справжньому… то такого точно не було. Та й з кандидатами щось не виходило. Дворові хлопці... таке собі... 

Збирається духом, піднімає на мене очі. 

- А ти? 

Я зупиняюся, також трохи не спіткнувшись. 

Поле розкинулося навколо безмежно. Вітер хитає траву, ніби море, а мені раптом стає важко дихати, наче горло перехопило. 

- Так, - відказую. 

Всього лише одне слово, але за ними стільки всього. За ними роки приховуються... 

Дивлюся на воду, тому що не здатен дивитися на неї. 

- Я кохав так, як кохають один раз у житті. Ми були заручені, готувалися до весілля. Я думаю, що попереду у нас ціле життя. 

Голос зрадницьки стає чужим. Скільки помилок я накоїв, які, на жаль, вже не виправити. 

- Я забирав її з заміської вілли, як зараз це пам'ятаю. У коханої не було настрою… 

Заплющив очі. Картинка спалахує знову – рівна траса, різкий удар по гальмах… чи було щось інше? Вже не пригадаю…