Розділ 20.

Зайшовши до будинку, одразу прямую до кімнати Артема, тому що знаю, що він там. Де йому ще бути? 

Ступаю на килим, мої кроки у мокрих туфлях відгукуються у просторі. Грім у цей момент прокотився так близько, що стіни, здається, здригнулися. 

- Артеме… - мій голос розчиняється у глухій тиші. 

Але я не чую ніякої відповіді, наче будинок порожній. 

На мить здається, що сталося щось страшне. Що він навмисне дозволив мені поїхати додому, щоб позбутися. В цій темряві приховується щось таке, чого бачити не повинна. 

Намагаюся не думати про це, продовжую йти до кімнати господаря. Двері злегка прочинені, тому злегка штовхаю і заходжу. 

Тоді спалахнула блискавка, яка освітлила силует у кріслі біля вікна. Силует, в якому упізнаю Артема. 

Сидить нерухомо, дивлячись у вікно на темне небо. Світло блискавки на мить вирізає його профіль – різкий, ніби виточений з каменю. Але потім все знову тоне у темряві. 

Ніколи раніше не могла уявити, що потраплю у таке становище: вечір, що виглядає як ніч, страшна гроза і я з букетом півоній. Стою неподалік від крісла чоловіка, не знаючи узагалі, що може статися далі. 

- Артеме, я повернулася. 

Мій голос звучить тихо і обережно. 

Він повільно повертає голову… 

Тоді я відчуваю справжній жах. 

Блискавка знову спалахує, наче обурюється, що ми втручаємося у стихію. 

Світло ковзає по його обличчю, підкреслюючи кожен шрам, кожну нерівність, яка впивається у шкіру. У цьому таємничому мерехтінні вони здаються глибшими і темнішими. Здається, наче події, які призвели до цього, оживають на моїх очах. 

Артем, хоча і поглянув на мене, але не дивиться. Скоріше крізь мене – кудись далеко, у той біль, що переслідує роками. 

Відчуваю, як холоне кров, від думки, що йому знову стало погано. Що спогади вкотре не дають чоловіку спокою. 

Але він надає перевагу мовчанню, думаючи, що так буде легше. 

Не скаржиться, не говорить нічого. Тільки спокій, який надійно приховує пристрасті, що киплять всередині зраненої душі. 

Наважившись, роблю крок ближче, сподіваючись, що він все ж таки, зверне на мене увагу. 

- Я… принесла півонії. Ці квіти для тебе. 

Голос тремтить, тримаю прекрасні квіти, ніби це може щось змінити. Наче квіти здатні розігнати темряву, яка зібралася навколо нас. 

Раптом він підводиться. Роблячи це повільно, без різких рухів. Але у цьому вчувається щось невідворотне. 

Рушає на мене, змусивши завмерти на місці і трохи не впустити квіти. 

Усвідомлення приходить чітко: зараз я повністю в його владі. Він може зробити зі мною все, що забажає. Але він не зробить мені нічого поганого, я впевнена у цьому. 

Тому навіть не думаю відступати, хоча й не здатна надати звіт власним емоціям. Мені страшно? Чи цікаво, що буде далі? 

Він зупиняється зовсім близько, майже впритул. Відчуваю тепло чоловічого тіла через мокру тканину власного одягу. Мимохіть вдихаю аромат Артема… 

Раптом його руки обвивають мене, міцно та впевнено. Наче він боїться, що  якщо відпустить, то я розчинюся серед цієї грози. 

Півонії випадають з моїх пальців, м’яко розсипаючись по підлозі. Кілька пелюсток відірвалися і розлетілися біля наших ніг. 

Обійми Артема виглядають якось судомне, у них відчувається відчай. 

Тоді я почула, як біля мого вуха він хрипло прошепотів: 

- Ти найпрекрасніше, що я маю… з тих пір, як її втратив. 

Серце стискається, тому що розумію: зараз йдеться не тільки про минуле. Молодий шатен говорить про порожнечу. Про ті роки, які тільки додавали болю. 

Я обережно піднімаю руки, долоні торкаються його обличчя, теплої пошрамованої шкіри. 

Повела пальцями по лінії найбільшого шраму, ніби хочу запам’ятати це відчуття. Хочу довести собі та йому: я не боюся. 

Його подих збивається, він дихає так важко. 

Я піднімаюся навпочіпки і цілує Артема. Роблю це спочатку обережно, злегка торкнувшись губами. 

Відчуваю, який він напружений, як його вуста відповідають мені неохоче. Але я не збираюся відступати. 

Вкладаю у цей поцілунок усе, що ношу наразі у собі: власний страх, ніжність, наполегливість. 

Почуття, яких ніколи не знала раніше і які прокинулися, наче квітка під дощем, яку не зламає ніяка гроза. 

Кохання, яке боюся назвати вголос і яке ще не встигла розпізнавати до кіцня. 

Проводжу пальцями по його щоках, притискаючи любе обличчя до себе. Відчуваю, як він починає тремтіти… але не від страху чи холоду. 

Це нові емоції, те, від чого молодий чоловік давно відвик. 

Потім його губи починають відповідати...

Він поцілував мене так, ніби тонув і тепер нарешті зумів знайти трохи повітря. Його руки стають ще міцнішими, але тепер у дотиках не відчувається болю. Тільки відчайдушне бажання тримати, не відпускати.