Розділ 20.

Зайшовши до будинку, одразу прямую до кімнати Артема. 

Де йому бути, як не там? 

Ступаю на килим, мої кроки у мокрих туфлях відгукуються у просторі. Грім у цей момент прокотився так близько, що стіни, здається, здригнулися. 

- Артеме… - мій голос розчиняється у глухій тиші. 

Ніякої відповіді… 

На мить здається, що сталося щось страшне. Що він навмисне дозволив мені поїхати додому, щоб позбутися. І ця темрява не випадкова, скоріше, щось повинна приховувати. 

Намагаюся не думати про це, продовжую йти до кімнати господаря. 

Двері злегка прочинені, тому злегка штовхаю і заходжу. 

Тоді спалахнула блискавка, яка освітлила силует у кріслі біля вікна. 

Артем.

Сидить нерухомо, дивлячись у вікно на темне небо. Світло блискавки на мить вирізає його профіль – різкий, ніби виточений з каменю. Потім знову все тоне у темряві. 

Ніколи раніше не могла уявити, що потраплю у таке становище: вечір, що виглядає як ніч, страшна гроза і я з букетом півоній. Стою неподалік від крісла чоловіка, не знаючи узагалі, що може статися далі. 

- Артеме, я повернулася. 

Мій голос звучить тихо і обережно. 

Він повільно повертає голову… 

Тоді я жахнулася. 

Блискавка знову спалахує – різко, нещадно, наче обурюючись. 

Світло ковзає по його обличчю, підкреслюючи кожен шрам, кожну нерівність, яка впивається у шкіру. У цьому таємничому мерехтінні вони здаються глибшими і темнішими. 

Наче події, які призвели до цього, оживають на моїх очах. 

Артем, хоча і поглянув на мене, але не дивиться. Скоріше крізь мене – кудись далеко, у той біль, що переслідує роками. 

Відчуваю, як холоне кров.

Йому знову стало погано. 

Але він мовчить, як і завжди. 

Не скаржиться, не говорить нічого. Тільки кам’яний спокій, під яким клекотять пристрасті. 

Наважившись, я зробила крок ближче. 

- Я… принесла півонії. Тобі. 

Голос тремтить, тримаю прекрасні квіти, ніби це може щось змінити. Наче квіти здатні розігнати темряву, яка зібралася навколо нас. 

Раптом він підводиться. 

Повільно. Не роблячи різких рухів. 

Але у цьому вчувається щось невідворотне. 

Він рушив до мене, а я завмерла на місці. 

Усвідомлення приходить чітко: зараз я повністю в його владі. Він може зробити зі мною все, що забажає. Але він не зробить мені нічого поганого. 

Тільки його сила, біль, темрява – все це насувається на мене разом із його розміреними кроками. 

Навіть не думаю відступати, хоча й не здатна надати звіт власним емоціям.

Він зупиняється зовсім близько, майже впритул. Відчуваю тепло чоловічого тіла через мокру тканину власного одягу. Мимохіть вдихаю аромат Артема… 

Раптом його руки обвивають мене. 

Різко. Наче він боїться, що я зникну. 

Півонії випадають з моїх пальців, м’яко розсипаючись по підлозі. Кілька пелюсток відірвалися і розлетілися біля наших ніг. 

Обійми Артема сильні, майже болісні. 

Тоді я почула, як біля мого вуха він хрипло прошепотів: 

- Ти найпрекрасніше, що я маю… з тих пір, як її втратив. 

Серце стискається, тому що розумію: зараз йдеться не тільки про минуле. Молодий шатен говорить про порожнечу. Про ті роки, які тільки додавали болю. 

Я піднімаю руки. 

Обережно. 

Долоні торкаються його обличчя. 

Тепла шкіра. Нерівна, неідеальна, але така жива. 

Повела пальцями по лінії найбільшого шраму, ніби хочу запам’ятати це відчуття. Хочу довести собі та йому: я не боюся. 

Його подих збивається.

Я піднімаюся навпочіпки. 

Цілую Артема. 

Спочатку обережно, ледве торкнувшись губами. 

Його вуста напружені, нерухомі. Так само, як і він сам. Але я не відступаю. 

Вкладаю у цей поцілунок усе, що ношу наразі у собі: власний страх, ніжність, наполегливість. 

Почуття, яких ніколи не знала раніше і які прокинулися, наче квітка під дощем, яку не зламає ніяка гроза. 

Кохання, яке боюся назвати вголос. 

Проводжу пальцями по його щоках, притискаючи любе обличчя до себе. Відчуваю, як він починає тремтіти… але не від страху чи холоду. 

Від нових емоцій. 

Потім його губи відповідають. Не стримано і не холодно, а так глибоко.

Він поцілував мене так, ніби тонув і тепер нарешті зумів знайти трохи повітря. Його руки стають ще міцнішими, але тепер у дотиках не відчувається болю. Тільки відчайдушне бажання тримати, не відпускати.