Розділ 19.

Соломія.

Як же чудово опинитися вдома! 

Квартира зустріла мене тишею. 

Тією особливою, бабусиною тишею, коли ти розумієш, що тобі тут раді. Навіть якщо у цій квартирі мене вже ніхто не чекає. 

Але це все одно мій дім. 

Відкриваю вікно і ловлю аромат старого дерева, чистої білизни та лаванди. Все це обіймає так, що, здається, я повернулася не на два дні, а кудись у дитинство. 

Яке було не особливо легким, але по-своєму щасливим. 

Все залишається на своїх місцях, так, як я покинула. 

Скатертина з мереживом, яку колись вибрала бабуся. Годинник на кухні злегка відстає. 

Старий плед висить на спинці дивана. Все таке звичне та рідне. 

Обходжу кімнати, перевіряю крани, розкладаю речі по полицях. Не стримавшись, навіть роблю вологе прибирання, поправляю фіранки. 

Два дні промайнули швидко. Увечері сиділа біля вікна, тримаючи чашку чаю, дивлячись, як у дворі граються діти. 

Раптом ловлю себе на думці, що думаю про нього… 

Про Артема.

Думки настирливо нагадують про його мовчання, яке інколи виглядає гучнішим і яскравішим за крик. 

Про його голос – низький, злегка хрипкий, коли він говорить не наказуючи, а просто тому що хоче щось сказати. 

Про його очі – темні, уважні, завжди насторожені, наче чекають від світу підступу. І тільки коли дивиться на мене, ця напруга зникає. 

І про його обличчя. 

Шрами, які чоловік має, не відштовхують мене. Лякають – так, але водночас притягують. 

В них присутнє щось чесне. 

Справжнє. Краса, зіпсована болем, стає набагато глибшою. 

Ніколи не зізнаюся уголос, що хочеться торкнутися тих шрамів кінчиками пальців. Обережно і турботливо, щоб показати: вони, для мене, не є проблемою. 

Разом з тим цікаво… чому він не позбудеться цих шрамів? Сучасна медицина, лазерна хірургія здатні, якщо не повністю прибрати, то значно зменшити видимість пошкоджень. 

Відчуваю, що в Артема є причини не робити цього.

Звісно, я не спитаю його про це. Ні в якому разі не хочу завдавати чоловіку ще більше болю… 

Проте точно знаю наступне: я сумую. 

За ним. 

За його різкістю. За тим, як господар ховається за холодом. За тим, як інколи дивиться так, наче боїться саме себе. 

На третій день вже зібрала свій невеликий рюкзак. Закрила квартиру, перевірила двері тричі, є у мене така звичка. 

Виходячи на вулицю, відчула, як повітря стало важким. Небо швидко темніло, густі хмари збиралися над головою. 

Дмухнув прохолодний вітер, став різким, таким, що куйовдить волосся, змушуючи пришвидшити крок. 

Гроза. 

Десь далеко вже загуркотіло. 

Мабуть, було правильніше повернутися додому і зателефонувати Артему. Сказати, що залишуся вдома ще на добу. Перечекаю грозу. 

Але не роблю цього.

Не хочу залишати Артема ще на добу самого. Я хочу побачити господаря, подати йому гарячий чай. Показати, що я поруч. Ніяка гроза мене не зупинить. Натягую легку куртку і поспішаю на зупинку. Тоді ж бачу її – літню жінку, яка продає півонії. Квіти, які я обожнюю, й обов’язково посаджу у саду пана Ланського. Помітивши мою зацікавленість, жінка звертається: 

- Доню, візьму букет. Я вже додому збираюся, придбай таку красу. 

Вітер шарпає пелюстки, і одна квітка ледве не впала. 

- Скільки за букет? - запитую я. 

Жінка називає суму, я ж навіть не думаю торгуватися. У мене, взагалі, немає такої звички. Обрала найбільший букет.

Червоні півонії, які пахнуть літом, домом, простими радощами життя. Чимось таким, що наразі у будинку Артема зустріти практично неможливо.

Коли, розплатившись, беру букет у руки, серце раптом починає битися швидше.

Чудово знаю, що купила квіти на собі. Своєму господарю.

 Ні.

Я купила квіти чоловікові, за яким сумую, якого дуже сильно хочу порадувати. 

Дощ починає накрапати. Поки ще легко, але знаю, що він стане більшим. Притискаю півонії до грудей та біжу до зупинки, відчуваючи, як прохолодні краплі торкаються обличчя. 

У голові думка: що він скаже? 

Засміється? Скаже щось уїдливе? 

Холодно запитає: навіщо? 

Чи, може, просто подивиться, і цього виявиться достатньо? 

Не знаю, чи думав він про мене ці два дні, чи, може, навпаки, був радий, що служниця поїхала, і він залишився на самоті? 

Але знаю точно інше: я повертаюся не лише заради роботи. 

Я повертаюся до нього.