Розділ 19.

Соломія.

Як же чудово опинитися вдома! 

Квартира зустріла мене тишею, тією особливою, бабусиною тишею, коли ти розумієш, що тобі тут раді. Навіть якщо у цій квартирі мене вже ніхто не чекає, вона все  рівно залишається моїм домом. 

Відкриваю вікно і ловлю аромат старого дерева, чистої білизни та лаванди. Все це обіймає так, що, здається, я повернулася не на два дні, а кудись у дитинство. 

Яке було не особливо легким, але по-своєму щасливим. 

Все залишається на своїх місцях, так, як я покинула. Нічого не змінилося, я навіть дивуюся, що запам'ятала все в таких деталях. 

Обходжу кімнати, перевіряю крани, розкладаю речі по полицях. Не стримавшись, навіть роблю вологе прибирання, поправляю фіранки та перемиваю посуд, який встиг покритися пилом. 

Два дні промайнули швидко, я не встигла навіть озирнутися.  Увечері сиділа біля вікна, тримаючи чашку чаю, дивлячись, як у дворі граються діти. Колись я також гралася на цьому майданчику, доки бабуня не кликала додому. 

Несподівано розумію, що думаю про Артема. Про те, що він робить там зараз сам...

Про його голос – низький, злегка хрипкий, коли він говорить не наказуючи, а просто тому що хоче щось сказати. 

Про його очі – темні, уважні, завжди насторожені, наче чекають від світу підступу. І тільки коли дивиться на мене, ця напруга зникає. 

Також про його обличчя. 

Шрами, які чоловік має, не відштовхують мене. Можливо, вони трохи лякають, але не відштовхують, не змушують думати погано про чоловіка. 

Знаю, що колись він був дуже красивим. Звісно, Артем не говорив про це, але цього і не потрібно. Це можна, без проблем помітити, придивившись до пошрамованого обличчя. 

Так хочеться довести господарю, що його поранення не проблема для мене. Немає нічого нереального у тому, що він змінився. 

Разом з тим цікаво… чому він не позбудеться цих шрамів? Сучасна медицина, лазерна хірургія здатні, якщо не повністю прибрати, то значно зменшити видимість пошкоджень. 

Відчуваю, що в Артема є причини не робити цього. Звісно, я не спитаю його про це. Ні в якому разі не хочу завдавати чоловіку ще більше болю… 

Проте точно знаю наступне: я сумую за ним. Навіть самій дивно, але правди не приховаєш. 

Мені його не вистачає, навіть його холодність вже не здається суворою. Скоріше навпаки. 

На третій день вже зібрала свій невеликий рюкзак. Закрила квартиру, перевірила двері тричі, є у мене така звичка. 

Виходячи на вулицю, відчула, як повітря стало важким. Небо швидко темніло, густі хмари збиралися над головою. Дмухнув прохолодний вітер, став різким, таким, що куйовдить волосся, змушуючи пришвидшити крок. 

Насувається гроза, десь далеко вже загуркотіло. 

Мабуть, було правильніше повернутися додому і зателефонувати Артему. Сказати, що залишуся вдома ще на добу для того, щоб перечекати грозу. 

Але не роблю цього, хоча прохолода і змушує зіщулитися. 

Не хочу залишати Артема ще на добу самого. Я хочу побачити господаря, подати йому гарячий чай. Показати, що я поруч. Ніяка гроза мене не зупинить.

Натягую легку куртку і поспішаю на зупинку. Тоді ж бачу її – літню жінку, яка продає півонії. Квіти, які я обожнюю, й обов’язково посаджу у саду пана Ланського. Помітивши мою зацікавленість, жінка звертається: 

- Доню, візьму букет. Я вже додому збираюся, придбай таку красу. 

Вітер шарпає пелюстки, і одна квітка ледве не впала. 

- Скільки за букет? - запитую я. 

Жінка називає ціну за квіти і я одразу віддаю гроші.  У мене немає звички торгуватися, я вибираю той букет, що здався найкрасивішим та найбільшим. 

Червоні півонії, мої улюблені квіти. Вони пахнуть свіжістю та красою. Чимось таким, що наразі у будинку Артема зустріти практично неможливо.

Коли, розплатившись, беру букет у руки, серце раптом починає битися швидше.

Чудово знаю, що купила квіти не собі, а своєму господарю. Тому, на кого працюю.

 Хоча ні, не так. 

Я купила квіти чоловікові, за яким сумую, якого дуже сильно хочу порадувати. 

Дощ починає накрапати. Поки ще легко, але знаю, що він стане більшим. Притискаю півонії до грудей та біжу до зупинки, відчуваючи, як прохолодні краплі торкаються обличчя. 

У голові думка: як він відреагує на те, що служниця вирішила подарувати йому квіти? 

Він може засміятися, або холодно поцікавитися навіщо я їх принесла. Або ж просто поглянути на мене так, що все стане зрозуміло. 

Не знаю, чи думав він про мене ці два дні, чи, може, навпаки, був радий, що служниця поїхала, і він залишився на самоті? 

Але знаю точно інше: я повертаюся не не тільки заради роботи, а повертаюся до нього, щоб знову побачити, опинитися поруч. 

Тому, не стримавшись, замовила таксі, хоча і було дуже соромно це робити. За все життя я такими послугами користувалася тільки раз. Тому що вважала, що це дуже дорого і така розкіш точно не для мене.