Розділ 18.

Соломія в цей день поїхала з самого ранку. Напередодні попрохала відпустити на пару днів. Сказала, що хоче заїхати додому.

Причина проста: хоче поглянути, як там квартира, сплатити рахунки, переконатися, що все на своїх місцях.

Звісно, навіть думки не виникло перешкоджати старанній служниці виконати задумане. Всього лише на два дні, це можуть бути її вихідні. 

Проте як тільки Соломії поїхала, здається, що дім став порожнім. Пропав той промінь світла, що зігрівав його. 

Я ходив кімнатами, ловив себе на думці, що прислухаюся. Чи не зазвучать кроки, до яких звик. Легкі, майже непримітні. Зараз особливо чітко усвідомив: поруч із Соломією темрява, що жила у мені роками, ніби відступала.

Ні, ця темрява не зникла, але у ній з’являлися тріщини, через яке це могло проникнути світло. Тепер, залишившись наодинці зі своїми думками, знову почуваюся розгублено. 

Почувши, як пролунав дзвінок у двері, здивувався. Це не могла повернутися Соломія, вона б попередила про це. Нікого іншого я не чекаю і зустрічей не планував. 

Здивування змінюється роздратуванням, щойно я побачив її. Приїхала Аліса, як і часто буває, без запрошення. 

- Ти не радий? - усміхається так, ніби ми старі друзі, чого ніколи не було, навіть у найщасливіші мої роки. 

Я не запросив її зайти, але це дівчину не зупинило, вона просто увійшла сама, не чекаючи. 

- Служниця принесе щось випити? - кидає дорогою до вітальні. 

- Служниця взяла вихідні, - відказую дещо сухо. 

Все, що хочу, так це те, щоб несподівана гостя поїхала і залишила мене у спокої. 

Аліса зупиняється, повільно обертається і пильно придивляється до мене. При цьому уникаючи дивитися в обличчя.

- Сам? - повторює, - нічого дивного. Дем'ян говорив, що ти залишився яким був. Але я не хотіла вірити. 

Замість відповіді запрошую гостю посидіти за кавою. Соломія наготувала всього, що потрібно на той час, доки її не буде, залишила солодощі. 

Вказавши на протилежне крісло, сідаю з чашкою кави. Недбало тримаю чашку у руці, пити напій у компанії ціє дівчини не бажається. 

Аліса сідає навпроти, ближче ніж мені б хотілося. 

- Я минулого разу встигла розглянути Соломію, - каже з байдужістю, - мила дівчинка, але не більше того. Ти швидко змінюєш покоївок, але то не твоя провина. Вони самій йдуть, мало хто тебе витримає. 

Нічого не відказав, тому що просто не знаю, що казати. 

- Поліна б була шокована, - продовжує гостя, - знаєш, я інколи думаю… як ти допустив те, що сталося? Не вмів водити, то не сідав би за кермо. Це, здається, і дитині зрозуміло. 

Її слова, здається, б’ють і так по зраненому обличчю. Стискаю чашку так сильно, що пальці біліють. Але цей біль ніщо у порівнянні з тим, що відчуваю всередині. 

- Ти ж знаєш, - каже майже пошепки, - що це ти винен у її смерті. Ти відібрав у мене кращу подругу. 

Мовчання стало важким… 

Вона підводиться і підходить ближче. Її рука торкається мого плеча, ковзає вниз. 

- Здається, ти маєш реабілітуватися переді мною. Та й узагалі тобі не варто бути самому, Артеме… 

Я перехоплюю її долоню різко, без зайвих слів, із злістю. Не хочу, щоб вона мене торкалася. 

- Зупинися, - наказую спокійно, але так холодно, що самому стає незатишно. 

Русява красуня (її краса стає особливо виразною на моєму тлі) смикається, потім дивиться на мене. Справді дивиться… розглядає шрами, які я прагну приховати. 

- Відпусти, - майже скрикнула вона, - я краще під машину кинуся, ніж дивитимусь на твою пошрамовану пику! Геть від мене! Потворо! Який же ти страшний. 

Її слова безжальні, сповнені отрути. 

Відпускаю її руку…

- Йди, - кажу тихо, - забирайся.

Аліса практично вибігає з кімнати, а я залишаюся сидіти з кавою, яка вже охолола. Панує тиша, що знову накрила будинок.

У цей момент чітко відчуваю, як сумую за Соломією. 

Щодо Аліси, то вона лише черговий доказ того, що від минулого не втечеш… шрами на обличчі постійно нагадують про те, що вже не виправити.

Ніч підкрадалася повільно… Світло з вікнами поступово тьмяніло, тіні у домі ставали довшими та важчими.

Я не вмикав лампи – темрява для мене звична. Вона не лякає… навіть привиди минулого, що ховаються там, стали звичними.

І вони прийшли.

Ті самі привиди минулого. 

Я бачу себе у двадцять три. 

Таким молодим і живим. Тоді світ здавався простим, майбутнє – райдужним. 

Молодий Ланський мав сили, мав людину поруч, заради якої хотілося прокидатися вранці. 

Я зустрів Поліну, коли мені було двадцять один. 

З першого погляду зрозумів, що це Вона.