Розділ 18.

Соломія в цей день поїхала з самого ранку. Напередодні попрохала відпустити на пару днів. Сказала, що хоче заїхати додому.

Все банально – хоче поглянути, як там квартира, сплатити рахунки, переконатися, що все на своїх місцях.

Звісно, навіть думки не виникло перешкоджати старанній служниці виконати задумане. Два дні — то небагато.

Проте щойно за нею зачинилися двері, дім став порожнім.

Я ходив кімнатами, ловив себе на думці, що прислухаюся. Чи не зазвучать кроки, до яких звик. Легкі, майже непримітні.

Зараз особливо чітко усвідомив: поруч із Соломією темрява, що жила у мені роками, ніби відступала.

Не зникала, ні. Але у ній з’являлися тріщини, через які просочувалися промені.

Тепер я знову залишився сам на сам із собою.

Почувши, як пролунав дзвінок у двері, не зрадів. Здивувався. Це не могла повернутися Соломія, вона б попередила. Інших я не чекаю. 

Здивування змінюється роздратуванням, щойно я побачив її. 

Аліса. 

- Ти не радий? - усміхається так, ніби ми старі друзі, чого ніколи не було, навіть у найщасливіші мої роки. 

Я не запросив її зайти, але це не збентежило дівчину. Вона зайшла сама. 

- Служниця принесе щось випити? - кидає дорогою до вітальні. Поводиться так, ніби цей дім чекав на її присутність. 

- Служниця поїхала, - відказую сухо, - тут тільки я. 

Аліса зупиняється, повільно обертається і пильно придивляється до мене. Надто пильно, уникаючи дивитися в обличчя.

- Сам? - повторює, - як завжди. Нічого нового. Дем’ян попереджав, що ти не змінився. 

Замість відповіді запрошую гостю посидіти за кавою. Соломія наготувала всього, що потрібно на той час, доки її не буде, залишила солодощі. 

Вказавши на протилежне крісло, сідаю з чашкою кави. Стискаю посудину в руках так, ніби це єдина річ, що тримає мене у рівновазі. 

Аліса сіла навпроти. Ближче, ніж мені хотілося. 

- Я минулого разу встигла розглянути Соломію, - каже з байдужістю, - мила дівчинка, але не більше того. Ти швидко знаходиш заміни. Мало хто тебе витримає. 

Нічого не відказав, тому що просто не знаю, що казати. 

- Поліна б була шокована, - продовжує гостя, - знаєш, я інколи думаю… як ти допустив те, що сталося? Не вмів водити, то не сідав би за кермо. 

Її слова, здається, б’ють і так по зраненому обличчю. Стискаю чашку так сильно, що пальці біліють. Але цей біль ніщо у порівнянні з тим, що відчуваю всередині. 

- Ти ж знаєш, - каже майже пошепки, - що це ти винен у її смерті. Ти відібрав у мене кращу подругу. 

Мовчання стало важким… 

Вона підводиться і підходить ближче. Її рука торкається мого плеча, ковзає вниз. 

- Здається, ти маєш реабілітуватися переді мною. Та й узагалі тобі не варто бути самому, Артеме… 

Я перехоплюю її долоню різко, без зайвих слів, із злістю. 

- Зупинися, - наказую спокійно, але так холодно, що самому стає незатишно. 

Русява красуня (її краса стає особливо виразною на моєму тлі) смикається, потім дивиться на мене. Справді дивиться… 

На шрами. 

На обличчя, яке давно перестало бути зручним для чужих очей. 

- Відпусти, - майже скрикнула вона, - я краще під машину кинуся, ніж дивитимусь на твою пошрамовану пику! Геть від мене! Потворо! 

Її слова зависають у повітрі, отруйні та нещадні.

Відпускаю її руку…

- Йди, - кажу тихо, - забирайся.

Аліса практично вибігає з кімнати, а я залишаюся сидіти з кавою, яка вже охолола. Панує тиша, що знову накрила будинок.

У цей момент дуже чітко розумію: самотність без Соломії – це темрява без світла.

Щодо Аліси, то вона лише черговий доказ того, що від минулого не втечеш… шрами на обличчі постійно нагадують про те, що вже не виправити.

Ніч підкрадалася повільно…

Світло з вікнами поступово тьмяніло, тіні у домі ставали довшими та важчими.

Я не вмикав лампи – темрява для мене звична. Вона не лякає… навіть привиди минулого, що ховаються там, стали звичними.

І вони прийшли.

Ті самі привиди минулого. 

Я бачу себе у двадцять три. 

Таким молодим і живим. Тоді світ здавався простим, майбутнє – райдужним. 

Молодий Ланський мав сили, мав людину поруч, заради якої хотілося прокидатися вранці. 

Я зустрів Поліну, коли мені було двадцять один. 

З першого погляду зрозумів, що це Вона. 

Моя єдина. 

Кохана, яку все життя носитиму на руках. Тоді я ще не знав, що її життя виявиться таким коротким. Через мене…