Розділ 17.

Артем.

Прокинувшись наступного ранку, перше, що згадав, так це вчорашній візит Дем’яна та Аліси. Щиро порадів, що їх тут немає… 

Брата я завжди радий бачити, але з Алісою все складніше… 

Отже, Аліса поїхала, молодший брат також. Але разом з ними не зуміло зникнути те, що вони привезли. Спогади, які і так завжди зі мною, але з її присутністю спалахнули особливо яскраво. 

Мені ніколи не подобалася Аліса. Навіть тоді, коли я ще мав право називати себе щасливим. 

Вона була найкращою подругою її, і цього б мало вистачити, щоб я ставився до красивої дівчини з теплом. 

Але я завжди відчував фальш, чого у русявій красуні було більше, ніж потрібно. Усмішки, уважні погляди, дотики, які затримувалися на секунду довше, ніж дозволяють дружні відносини. 

Пам’ятаю, як вона фліртувала зі мною потай. Обережно, майже непомітно – так, щоб у разі чого завжди можна було сказати «Тобі здалося».

Я щоразу її зупиняв. Холодно та різко, напряму даючи зрозуміти, щоб припиняла. 

Не хотів бруду поруч із тим, що для мене здавалося найважливішим. 

Поруч із дівчиною, яка була для мене понад усе. Єдиним та щирим коханням. 

Пригадуючи це, на спотворених вустах спалахує іронічна посмішка. Тоді я ще думав, що здатен контролювати власне життя. 

Тепер кожен її погляд із минулого болить так, ніби це зрада, яку я не встиг попередити. 

І коли Аліса приїхала так несподівано з моїм братом, то я не вигнав їх лише з ввічливості. Хоча втома — то недоречне слово. 

Насправді, то була втома. Що б я не робив у житті, все одно легше мені не стане, тоді яка різниця? Нащо пручатися, якщо власна провина все сильніше затягує у тенета?

Тому я просто дозволив їм бути тут, тому що не мав сил пояснювати, чому їхня присутність рве мене на шматки. 

До того ж Дем’ян не знає всіх подробиць тієї катастрофи. Знає, що Поліна загинула, а я вижив. Знає, що Лев тоді зламав руку, але, на щастя, не дуже постраждав. 

Аліса ходила моїм домом, наче мала на це право. Її голос інколи нагадував голос тієї, якої більше немає… від цього мені ставало зле фізично. 

Минуле — то річ жорстока. Воно не питає, чи готовий ти зустрітися з ним. Повертається, коли про це не прохаєш. 

На щастя, сьогодні я знову повноправний господар будинку. 

Стою тепер біля вікна, дивлюся у двір, де нічого не змінюється. Раптом розумію одну просту, але таку болючу річ – мені гірко не від того, що вони так раптово нагрянули без запрошення. 

Гірко від того, що вона вже ніколи не повернеться.

Продовжую стояти біля вікна, наче це єдине безпечне для мене місце, коли чую тихе: 

- Артеме… 

Голос живий. Справжній. Не зі спогадів. 

Обертаюся і бачу Соломію. Стоїть на порозі, ніби боїться зайти далі, але не хоче тікати. 

Виглядає такою світлою та милою. Так, як тримає руки, як дивиться прямо, не ховаючи очей. 

І до нестями вродлива, саме своєю щирістю, без наміру вразити, показати краще, ніж є. 

- Перепрошую, не хотіла турбувати, - говорить моя служниця, - ти довго не виходив з кімнати, хоча вже майже десята. Вирішила зайти спитати, чи подавати сніданок. 

Відповів не одразу. Просто дивлюся на неї, ловлю себе на дивному відчутті. Мені не хочеться, щоб вона йшла. Не хочу знову залишатися наодинці з тінями. 

Тоді я усміхаюся. 

Не іронічно. Не для того, щоб захиститися. 

Так, як усміхався колись давно. По-справжньому. 

Соломія помічає те, як усміхається її господар. Бачу, як дівчина на мить завмирає, ніби не певна, що це адресовано їй.

Потім у погляді блакитних очей щось змінюється. З’являється рішучість, тиха, але наполеглива. 

- Можна… - вона робить крок уперед, не зводячи очей з мене, - можна накрити сніданок у саду? 

Незрозуміло, як це дівча витримує вигляд такого, як я? 

- У саду? - перепитую, піднявши брови. 

- Там неймовірно красиво. Все зацвіло, - поспіхом додає білявка, ніби боїться, що я відмовлю, - яблуні, абрикоси. Так красиво, що не бачу сенсу сидіти у чотирьох стінах. 

У голосі Соломії звучить такий захват, що вона не здатна приховати його до кінця. 

Я знову поглянув у вікно. Туди, де ще хвилину тому бачив тільки власну втому і помилки.

«Коли я востаннє снідав не на самоті? Здається, півтора роки тому, коли Дем’ян залишився ночувати, і ми вранці щось знайшли у холодильнику». 

- Добре, - кажу раптово. 

Слово злітає з губ швидше, ніж встигаю відслідкувати. 

Соломія радісно усміхається – так, ніби я щойно подарував їй щось важливе. Киває і вже збирається вийти, але зупиняється, щоб сказати: