Розділ 17.

Артем.

Прокинувшись наступного ранку, перше, що згадав, так це вчорашній візит Дем’яна та Аліси. Щиро порадів, що їх тут немає… 

Брата я завжди радий бачити, але з Алісою все складніше… 

Отже, Аліса поїхала, молодший брат також. Але разом з ними не зуміло зникнути те, що вони привезли. Спогади, які і так завжди зі мною, але з її присутністю спалахнули особливо яскраво. 

Мені ніколи не подобалася Аліса. Навіть тоді, коли я ще мав право називати себе щасливим. 

Вона була найкращою подругою її, і цього б мало вистачити, щоб я ставився до красивої дівчини з теплом. 

Але я завжди відчував фальш, чого у русявій красуні було більше, ніж потрібно. Усмішки, уважні погляди, дотики, які затримувалися на секунду довше, ніж дозволяють дружні відносини. 

Пам’ятаю, як вона фліртувала зі мною потай. Обережно, майже непомітно – так, щоб у разі чого завжди можна було захиститися, сказати, що мені здалося. 

Я зупиняв її, не даючи переступити межу. Для мене існувала тільки Поліна. 

Та й узагалі, не хотів бруду поруч із тим, що для мене здавалося найважливішим. Поруч із дівчиною, яка була для мене понад усе, моїм щирим коханням, єдиним, як я тоді думав. 

Пригадуючи це, на спотворених вустах спалахує іронічна посмішка. Тоді я ще думав, що здатен контролювати власне життя. 

Тепер кожен її погляд із минулого болить так, ніби це зрада, яку я не встиг попередити. 

І коли Аліса приїхала так несподівано з моїм братом, то я не вигнав їх лише з ввічливості. Хоча яка з усього цього різниця?  Що б я не робив у житті, все одно легше мені не стане, тоді яка різниця? Нащо пручатися, якщо власна провина все сильніше затягує у тенета?

До того ж Дем’ян не знає всіх подробиць тієї катастрофи. Знає, що Поліна загинула, а я вижив. Знає, що Лев тоді зламав руку, але, на щастя, не дуже постраждав. 

Аліса ходила моїм домом, наче мала на це право. Її голос інколи нагадував голос тієї, якої більше немає… від цього мені ставало дуже незручно. Але знав, що потрібно перетерпіти, просто зачекати, коли вони нарешті заберуться звідси. 

На щастя, сьогодні я знову повноправний господар будинку і ніхто не втручається у мій особистий простір. 

Стою тепер біля вікна, дивлюся у двір, де нічого не змінюється. Раптом розумію одну просту, але таку болючу річ – мені гірко не від того, що вони так раптово нагрянули без запрошення. Але ще гірше від усвідомлення, що кохана дівчина вже ніколи не повернеться. Якби я того не бажав. 

Продовжую стояти біля вікна, задумливо дивлячись на сад, як чую знайомий голос. 

- Артеме… 

Обертаюся і бачу Соломію, яка стоїть на порозі, ніби боїться зайти далі, але не хоче тікати. 

Виглядає такою світлою та милою. Інколи нагадує ляльку, якою гратися не хочеться. Навпаки, берегти і дбати, здуваючи пилинки. 

- Перепрошую, не хотіла турбувати, - говорить моя служниця, - ти довго не виходив з кімнати, хоча вже майже десята. Вирішила зайти спитати, чи подавати сніданок. 

Відповів не одразу. Просто дивлюся на неї, ловлю себе на дивному відчутті. Мені не хочеться, щоб вона йшла. Не хочу знову залишатися наодинці з тінями минулого. 

Несподівано усміхаюся, що одразу помічає Соломія. На мить завмирає, ніби не певна, що це адресовано їй.

Потім у погляді блакитних очей щось змінюється. З’являється рішучість, тиха, але наполеглива. 

- Хотіла запропонувати… - вона робить крок уперед, не зводячи очей з мене, - накрити сніданок у саду. Як ти дивишся на це?  

Незрозуміло, як це дівча витримує вигляд такого, як я? 

- У саду? - перепитую, наче не розчув з першого разу. 

- Там неймовірно красиво, все навколо квітне, - поспіхом додає білявка, ніби боїться, що я відмовлю, - дерева виглядають неймовірно. Навіщо сидіти у чотирьох стінах, коли надворі так красиво. 

Я знову дивлюся у вікно. І тепер картина здається набагато приємнішою. 

«Коли я востаннє снідав не на самоті? Здається, півтора роки тому, коли Дем’ян залишився ночувати, і ми вранці щось знайшли у холодильнику». 

- Добре. Згоден, - тільки і відказую, але цього достатньо. 

Соломія радісно усміхається – так, ніби я щойно подарував їй щось важливе. Киває і вже збирається вийти, але зупиняється, щоб сказати: 

- Я все підготую. Зроблю свіжий сік. Тобі потрібні вітаміни. 

Ще деякий час стою на місці, прислухаюся до себе. Несподівано розумію, що вперше за довгий час, душевний біль злегка відступив. 

Розумію, що дійсно хочу вийти у сад і також розумію причину. Тому, що буду там не сам, а з Соломією. Я більше не сам... і це так незвично. 

Коли вийшов до сніданку, побачив, що Соломія вже все приготувала. Винесла невеликий столик, поставила туди, де тінь від старої яблуні лягала на землю м’яко, наче шовкова. 

Я сів, узяв до рук чашку кави. Мушу визнати, що Соломія чудово готує цей напій. Пив повільно, дозволивши собі не поспішати.