Розділ 16.

Перші дні травня увійшли у дім Артема тихо, але наполегливо. Через відчинені вікна, крізь запах теплої землі. 

Солодким подихом квіту. 

Весна вже не обіцяла прийти, вона прийшла. 

Сад, який виглядав занедбаним і навіть сумним, ожив. Яблуні вкрилися біло-рожевими хмаринками, абрикоси цвіли так рясно, що хотілося милуватися без упину. 

Милуватися і вдихати божественний аромат, від якого обертом йшла голова. Цей аромат п’янив, дозволяв відчути, яким прекрасним може бути життя. 

Сад, як і раніше, не можна назвати ідеальним місцем. Доріжки нерівні, дві старі лавки з обдертою фарбою. Гілки, що тягнуться хто куди. 

Але тепер у цій недбалості присутнє життя. 

Сад дихав. Він ніби не чекав дозволу – просто цвів, попри все. 

Все частіше ловлю себе на тому, що шукаю привід вийти надвір. 

Розвішати білизну, провітрити ковдри.

Принести води для поливу. Хотілося бути серед цього буяння, відчувати траву під ногами, слухати, як гудуть бджоли, щебечуть пташки. Як вітер перебирає пелюстки. Артем же залишався у домі.

- Надворі так гарно, - сказала я одного дня, стоячи на порозі, - Артеме, ти б вийшов хоч на кілька хвилин?

Він навіть не підводить очей від ноутбука.

- Я бачу все з вікна, - коротко відповідає, - принаймні те, що хочу бачити.

Не наполягаю. Знаю, що він не передумає, а зайва нав’язливість ні до чого.

На вихідних наша звична тиша порушується.

Я саме склала посуд, коли почула звук автомобіля. Здогадуючись, хто це, виглянула у вікно.

Побачила вже знайому темну машину, що зупинилася біля воріт. Із неї вийшов Дем’ян, як і зазвичай, стильний, упевнений у рухах, з легкою усмішкою на вустах.

Не поява молодшого брата господаря здивувала. Вразило те, що приїхав не сам. 

Поруч з ним, вийшовши з машини, опинилася дівчина. Струнка, доглянута, у дорогій сукні та з мініатюрною сумочкою. Все це одразу впадає у вічі. 

Вони подзвонили, я поспішила відчинити двері. 

- Вітаю, Дем’яне, - привіталася я, - ви до пана Артема? 

- Звісно, що до свого старшого брата, - усміхнувся юнак, - це, - кидає швидкий погляд на дівчину, - зі мною. 

Супутниця киває, оцінюючи мене швидше, ніж дозволяє ввічливість. 

- Проходьте, будь ласка, - кажу, проводячи гостей усередину. 

- Ми знаємо, куди йти, - бадьоро говорить Дем’ян. 

Довгої розмови не вийшло. Артем вийшов у коридор сам. Побачивши Дем’яна, обличчя не міняється, хоча погляд стає більш напруженим, ніж зазвичай. 

- Привіт, - каже рівно, - не попереджав. 

- Вирішив зробити сюрприз, - безтурботно відказує родич.

Брати тиснуть одне одному руки. Як і минулого разу, жодних обіймів. Навіть, здається, немає радості від зустрічі. Хоча я знаю, що Артем любить молодшого брата, і той також не може бути байдужим до рідної людини. 

Артем киває дівчині. 

- Доброго дня, Алісо. 

- Вітаю, - відповідає та, трохи затримавши погляд на ньому. 

Стою осторонь, спостерігаючи за зустріччю багатіїв, і раптом відчуваю хвилювання. 

Те, що Артем знає Дем’яна, – нічого дивного. Вони брати. 

Але хто ця дівчина? І чому їй дозволено приїздити сюди? 

Помічаю, що у погляді Артема немає тепла. Ввічлива стриманість, наче це його обов’язок прийняти добре цих двох.

- Це, значить, служниця? - кидає у мій бік, - все ж таки, Дем’ян тебе вмовив. Сподіваюся, вона на щось здатна. 

- Соломія, - сухо відказав Артем. 

Але вродливу гостю це анітрохи не цікавить. 

- Соломіє, зроби нам щось перекусити. І фрукти. Я люблю ананаси та манго. І щось солодке, - вона граціозно поправила волосся, не дивлячись на мене, - і вина. 

- Краще щось міцніше для чоловіків, - додає Дем’ян. 

На кухні дозволила собі перевести подих. Якимось чином несподіваний візит Дем’яна та Аліси змусив почуватися неспокійно. Наче нічого доброго це не сповіщає. 

Акуратно нарізаю фрукти, викладаю бутерброди. Все це роблю наче на званий прийом. 

Дістаю цукерки, алкоголь, який Артем узагалі не вживає. Через це пляшка здалася заважкою, ніби збиралася віднести до них щось заборонене.

Коли принесла замовлення до вітальні, побачила, як Аліса торкається його руки. 

Нібито випадково. Нібито між іншим. 

Її пальці затримувалися трохи довше, ніж треба. 

Вона усміхалася відкрито, впевнено, так, як усміхаються жінки, певні у своїй привабливості. 

Мимохіть слідкую за реакцією Артема. 

Хлопець не відсмикує руки. Але й не відповідає на дотик. 

І все ж… я помічаю інше. 

Вона майже не дивиться йому в обличчя. Погляд красуні постійно ковзає убік, на плече, на келих, який Артем тримає наповненим, на третього учасника сцени, тобто на Дем’яна. 

А коли таки випадково її погляд затримується на шрамах, вона відводить очі занадто швидко, не зуміючи приховати огиду до кінця. 

На це боляче дивитися. Чомусь – саме мені. 

- Ти можеш прибрати це трохи пізніше, - каже вона, коли ставлю тацю, - не заважай нам. 

Я знову киваю та йду геть.

Навіть приблизно не здатна уявити, про що вони розмовляють. Знову та знову нагадую, що це не моя справа, але відчуття хвилювання не відпускає. 

Спіймала себе на думці, що чекаю того моменту, коли вони підуть. Я мала найкращу думку про Дем’яна, але цього разу хотілося, щоб він залишив брата у спокої. 

Поїхав додому і забрав з собою ту самовпевнену кралю. 

Тому, коли двері за ними нарешті зачинилися, дім ніби видихає разом зі мною. Зайшовши до вітальні, бачу, що Артем стоїть біля вікна, спиною до мене. 

Він не пішов їх проводжати. 

Я збираю порожні келихи, стираю крихти зі столу. Але слова крутяться на язиці, наче вимагають виходу. 

- Хто вона? - тихо запитую, відчуваючи, що навряд чи маю на це право.

Наче підтверджуючи мої думки, Артем відповідає не одразу.