Розділ 16.

Перші дні травня увійшли у дім Артема тихо, але наполегливо. Через відчинені вікна, крізь запах теплої землі. 

Сад, який виглядав занедбаним і навіть сумним, ожив. Яблуні вкрилися біло-рожевими хмаринками, абрикоси цвіли так рясно, що хотілося милуватися без упину.  Не тільки милуватися, але  і вдихати божественний аромат, від якого обертом йшла голова. Цей аромат п’янив, дозволяв відчути, яким прекрасним може бути життя. 

Сад, як і раніше, не можна назвати ідеальним місцем. Доріжки нерівні, дві старі лавки з обдертою фарбою. Гілки, що тягнуться хто куди. 

Але тепер у цій недбалості присутнє життя. Тому все частіше Все частіше шукаю привід вийти надвір. Коли потрібно розвісити білізну, або вибити килим. 

Принести води для поливу. Хотілося бути серед цього буяння, відчувати траву під ногами, слухати, як гудуть бджоли, щебечуть пташки. Як вітер торкається пелюсток квітів. Але Артем продовжує вперто залишатися у будинку. 

- Надворі так гарно, - сказала я одного дня, стоячи на порозі, - Артеме, ти б вийшов хоч на кілька хвилин?

Він навіть не підводить очей від ноутбука.

- Я бачу все з вікна, - коротко відповідає, - принаймні те, що хочу бачити. Коли вийду надвір нічого не зміниться. 

Не наполягаю, тому що не маю такої звички.  Знаю, що він не передумає, а зайва нав’язливість ні до чого.

На вихідних наша звична тиша порушується.

Я саме склала посуд, коли почула звук автомобіля. Здогадуючись, хто це, виглянула у вікно.

Побачила вже знайому темну машину, що зупинилася біля воріт. Із неї вийшов Дем’ян, як і зазвичай, стильний, упевнений у рухах, з легкою усмішкою на вустах.

Не поява молодшого брата господаря здивувала. Вразило те, що приїхав не сам.  Поруч з ним, вийшовши з машини, опинилася дівчина. Струнка, доглянута, у дорогій сукні та з мініатюрною сумочкою. Ну прямо модель, яку щойно забрали з подіуму. 

Вони подзвонили, я поспішила відчинити двері. 

- Вітаю, Дем’яне, - привіталася я, - ви до пана Артема? 

- Звісно, що до свого старшого брата, - усміхнувся юнак, - це, - кидає швидкий погляд на дівчину, - ця красуня зі мною. 

Супутниця киває, оцінюючи мене швидше, ніж дозволяє ввічливість. Ніяковію під її поглядом, але стримуюся і не відвертаюся. 

- Проходьте, будь ласка, - кажу, проводячи гостей усередину. 

- Ми знаємо, куди йти, - бадьоро говорить Дем’ян. 

Довгої розмови не вийшло. Артем вийшов у коридор сам. Побачивши Дем’яна, обличчя не міняється, хоча погляд стає більш напруженим, ніж зазвичай. 

- Привіт, - каже рівно, - ти не попередив, що приїдеш. 

- Вирішив зробити сюрприз, - безтурботно відказує родич.

Брати тиснуть одне одному руки. Як і минулого разу, жодних обіймів. Навіть, здається, немає радості від зустрічі. Хоча я знаю, що Артем любить молодшого брата, і той також не може бути байдужим до рідної людини. 

Артем киває дівчині. 

- Доброго дня, Алісо. 

- Вітаю, - відповідає та, трохи затримавши погляд на ньому. 

Стою осторонь, спостерігаючи за зустріччю багатіїв, і раптом відчуваю хвилювання. Те, що Артем знає Дем’яна, – нічого дивного. Вони брати, хоча і не відчувається між ними близькість. Але родина є родина. 

Але хто ця дівчина? І чому їй дозволено приїздити сюди? 

Помічаю, що у погляді Артема немає тепла. Ввічлива стриманість, наче це його обов’язок прийняти  цих двох добре. 

- Це, значить, служниця? - кидає у мій бік, - все ж таки, Дем’ян тебе вмовив. Сподіваюся, вона на щось здатна. 

- Її звуть Соломія, - сухо відказав Артем, наче бажаючи закрити цю тему. 

Але вродливу гостю це анітрохи не цікавить. 

- Соломіє, зроби нам щось перекусити. І фрукти. Я люблю ананаси та манго. І щось солодке, - вона граціозно поправила волосся, не дивлячись на мене, - і вина. 

- Краще щось міцніше для чоловіків, - додає Дем’ян. 

На кухні дозволила собі перевести подих. Якимось чином несподіваний візит Дем’яна та Аліси змусив почуватися неспокійно. Наче вони задумали щось недобре. 

Акуратно нарізаю фрукти, викладаю бутерброди. Потім дістаю цукерки, алкоголь, який Артем узагалі не вживає. Через це пляшка здалася заважкою, ніби збиралася віднести до них щось заборонене.

Коли принесла замовлення до вітальні, побачила, як Аліса торкається його руки. Робить це нібито між іншим, але дуже наполегливо. Її пальці затримувалися трохи довше, ніж треба. 

Вона усміхалася відкрито, впевнено, так, як усміхаються жінки, певні у своїй привабливості. 

Я ж мимохіть слідкую за реакцією Артема. Хлопець не відсмикує руки, проте і  не відповідає на дотик. 

Разом з тим помічаю інше, те, що так схвилювало. 

Вона майже не дивиться йому в обличчя. Погляд вродливої дівчини ковзає куди завгодно, щоб тільки не бачити шрами молодика.  І коли таки випадково її погляд затримується на пораненнях, вона відводить очі занадто швидко, не зуміючи приховати огиду до кінця. 

На це боляче дивитися, відчуваю легкий гнів. Те ж мені красуня... чого узагалі сюди заявилася? 

- Ти можеш прибрати це трохи пізніше, - каже вона, коли ставлю тацю, - не заважай нам. 

Я знову киваю та йду геть, не бажаючи втручатися у події. 

Навіть приблизно не здатна уявити, про що вони розмовляють. Знову та знову нагадую, що це не моя справа, але відчуття хвилювання не відпускає. 

Спіймала себе на думці, що чекаю того моменту, коли вони підуть. Я мала найкращу думку про Дем’яна, але цього разу хотілося, щоб він залишив брата у спокої. 

Поїхав додому і забрав з собою ту самовпевнену кралю, яку невідомо де підібрав. 

Тому, коли двері за ними нарешті зачинилися, відчуваю неймовірне полегшення. Одразу заходжу до вітальні і  бачу, що Артем стоїть біля вікна, спиною до мене. 

Він не пішов їх проводжати, хоча і намагався бути ввічливим господарем.