Розділ 15.

Соломія.

Відколи я переступила поріг цього дому як служниця, пройшов місяць.

За цей час Артем не став простішим чи зрозумілішим.

Скоріше навпаки – чим довше я за ним спостерігала, тим більше відчувала: за його мовчанням і різкістю ховається щось важке, те, що ранить його.

 Наче молодий багатій носить у собі таємницю, яка не дає йому спати, дихати на повні груди.

Жити так, як живуть інші. Нехай в інших немає таких грошей, як у братів Ланських, але вони живуть безтурботним життям.

Артем усе ще був відлюдником. Говорив мало, уникав зайвих поглядів, часто зникав у своєму кабінеті.

 Але я навчилася помічати дрібниці. Мені подобалося, коли він залишав на столі рівно складену серветку, як подяку за смачні страви.

Як інколи, задумавшись, торкався шрамів на обличчі, ніби перевіряючи, чи вони досі там.

Мені було не байдуже, що він відчуває.

Спіймала себе на цій думці одного вечора, коли прибирала у коридорі і випадково почула, як він говорив по телефону. 

Підслуховувати не збиралася. Просто завмерла на місці, вловивши суть розмови. 

- Переведи кошти сьогодні, - говорив Артем тихо, але твердо, - так… у той самий дитячий будинок. І ще не забудь про притулок для тварин. Там особливо потрібен корм та ліки. Ні, Дем’яне, я не вважаю це надмірною щедрістю. Я роблю те, на що здатен… 

Певне, з того боку господаря перебили, тому що він замовк, слухаючи брата, але потім коротко видав: 

- Це не обговорюється. 

Відходжу навшпиньки, серце б’ється дивно. 

Не від страху, а від якогось теплого, до кінця незрозумілого відчуття. 

«Чудовисько», як Артем сам себе називає, не забуває про дітей і про покинутих тварин. Ця думка зворушує сильніше, ніж будь-яка ввічливість чи усмішка.

Того ж дня зайшла до вітальні, заносячи чисту білизну, і зупинилася на порозі. 

Артем стояв біля великого вікна, схилившись над вазонами. У руках була лійка, рухи виявилися несподівано обережними. 

Чоловік поливає квіти повільно, уважно, стежачи, щоб вода не переливалася через край. Його обличчя виглядає спокійно, навіть м’яко, таким, яким я ще ніколи його не бачила. 

- Я не знала, що ти… - несподівано промовляю. 

Він здригнувся, але це сталося не різко. 

- Що я вмію поливати квіти? – хмикає він і ставить лійку, - вони не полюбляють поспіху. 

Я підходжу ближче, вдивляючись у зелене листя, у дрібні бутони, що тягнуться до світла. 

- Вони такі гарні, - кажу я, - видно, що за ними добре доглядають. Особливо ці фіалки. 

- Фіалки символізують самотність, - тихо говорить Артем, і на пошрамованому обличчі виступає рум’янець, наче хлопець засоромився такого зізнання. 

- Але це не заважає тобі турбуватися про них, - знову кажу я.

Артем на це знизує плечима. 

- Рослини залежать від людей, - промовляє він після паузи, - якщо про них дбати – вони цвітуть. Якщо залишити напризволяще – засихають. Усе просто… 

Я поглянула на нього і тихо додала: 

- Як і люди. 

Артем піднімає на мене погляд. У ньому відсутні гнів чи насмішка – лише втома і щось схоже на сум. 

- Не всі заслуговують на догляд, - каже він, і я розумію, що має на увазі себе. 

- Або просто ніколи його не мали, - заперечую я, не подумавши. 

- Колись про мене дбали, - говорить Артем, - любили. Але я не показав себе тим, хто це заслуговує. 

Всім своїм виглядом показує, що не скаже більше, я не наполягаю.

Між нами встановлюється тиша. Але цього разу вона вже не холодна. 

- Ти чудова людина, Артем, - кажу, вирішивши зізнатися. 

- Неправда, - тихо відказує той. 

Перш ніж знову встигаю розкрити рота, він говорить: 

- Повертайся до роботи, Соломіє. До речі, мені б хотілося на завтра кекс з родзинками. Купиш у магазині? 

- Якщо дозволиш, то спечу, - з радісним хвилюванням кажу господарю. 

Мені так приємно те, що він озвучив бажання. 

- Добре, - киває той, - дозволяю. З радістю скуштую кекс твого виготовлення. 

Бажаємо одне одному гарного вечора. 

Артем повертається до своєї кімнати і закриває двері. Наче ставлячи крапку і твердо говорячи, що не хоче, щоб його сьогодні ще турбували.