Розділ 15.

Соломія.

Відколи я переступила поріг цього дому як служниця, пройшов місяць. І за цей час, стосунки з Артемом не стали зрозумілішими чи простішими. Наївно було б очікувати, що це станеться так швидко. 

Скоріше навпаки – чим довше я за ним спостерігала, тим більше відчувала: за його мовчанням і різкістю ховається щось важке, те, що ранить його. Наче молодий багатій носить у собі таємницю, яка не дає йому спати, дихати на повні груди.

Жити так, як живуть інші. Нехай в інших немає таких грошей, як у братів Ланських, але вони живуть безтурботним життям.

Артем продовжував жити як відлюдник. Говорив мало, уникав зайвих поглядів, часто зникав у своєму кабінеті, по сумісництву кімнаті. 

Але я навчилася помічати дрібниці. Мені подобалося, коли він залишав на столі рівно складену серветку, як подяку за смачні страви. Як інколи, задумавшись, торкався шрамів на обличчі, ніби перевіряючи, чи вони досі там.

Мені не байдуже, що він відчуває, про що думає.  Спіймала себе на цій думці одного вечора, коли прибирала у коридорі і випадково почула, як він говорив по телефону. 

Підслуховувати не збиралася. Просто завмерла на місці, вловивши суть розмови. 

- Переведи кошти сьогодні, - говорив Артем тихо, але твердо, - так… у той самий дитячий будинок. І ще не забудь про притулок для тварин. Там особливо потрібен корм та ліки. Ні, Дем’яне, я не вважаю це надмірною щедрістю. Я роблю те, на що здатен… 

Певне, з того боку господаря перебили, тому що він замовк, слухаючи брата, але потім коротко видав: 

- Не хочу це обговорювати, брате. Роби, як я сказав. 

Відходжу, намагаючись зробити так, щоб Артем не помітив моєї присутності. 

«Чудовисько», як Артем сам себе називає, не забуває про дітей і про покинутих тварин. Ця думка зворушує сильніше, ніж будь-яка ввічливість чи усмішка.

Того ж дня зайшла до вітальні, заносячи чисту білизну, і зупинилася на порозі. 

Артем стояв біля великого вікна, схилившись над вазонами. Тримає лійку, з якою обходиться вкрай обережно. 

Чоловік поливає квіти повільно, уважно, стежачи, щоб вода не переливалася через край. Його обличчя виглядає спокійно, навіть м’яко, таким, яким я ще ніколи його не бачила. 

- Я не знала, що ти… - несподівано промовляю. 

Він здригнувся, обернувся до мене, але потім знову зосередив увагу на квітах. 

- Що я вмію поливати квіти? - гмикає він і ставить лійку, - вони не полюбляють поспіху. 

Я підходжу ближче, вдивляючись у зелене листя, у дрібні бутони, що тягнуться до світла. 

- Вони такі гарні, - кажу я, - видно, що за ними добре доглядають. Ці фіалки особливо красиві. 

- Фіалки символізують самотність, - тихо говорить Артем, і на пошрамованому обличчі виступає рум’янець, наче хлопець засоромився такого зізнання. 

- Але це не заважає тобі турбуватися про них, - знову кажу я.

Артем на це знизує плечима. 

- Рослини залежать від людей, - промовляє він після паузи, - якщо про них дбати – вони цвітуть. Якщо залишити напризволяще – засихають. Усе просто… 

Я поглянула на нього і тихо додала: 

- Як і люди. 

Артем піднімає на мене погляд. У ньому відсутні гнів чи насмішка – лише втома і щось схоже на сум. 

- Не всі заслуговують на догляд, - каже він, і я розумію, що має на увазі себе. 

- Або просто ніколи його не мали, - заперечую я, не подумавши. 

- Колись про мене дбали, - говорить Артем, - любили. Але я не показав себе тим, хто це заслуговує. 

Між нами встановлюється тиша. Але цього разу вона вже не холодна. 

- Ти чудова людина, Артем, - кажу, вирішивши зізнатися. 

- Неправда, - тихо відказує той. 

Перш ніж знову встигаю розкрити рота, він говорить: 

- Повертайся до роботи, Соломіє. До речі, мені б хотілося на завтра кекс з родзинками. Купиш у магазині? 

- Якщо дозволиш, то спечу, - з радісним хвилюванням кажу господарю. 

Мені так приємно те, що він озвучив бажання і так хочеться його виконати. 

- Добре, - киває той, - дозволяю. З радістю скуштую кекс який спечеш ти. 

Бажаємо одне одному гарного вечора, наче добрі приятелі. 

Після чого Артем повертається до своєї кімнати і закриває двері. Наче ставлячи крапку і твердо говорячи, що не хоче, щоб його сьогодні ще турбували.