Розділ 14.

Артем.

Я довго не міг заснути, і це не являється чимось незвичним. В принципі, подібне трапляється часто. Вже відвикнув від того, щоб лягати у ліжко і спокійно засинати. 

Колись я знаходився не сам у ліжку. Засинав обіймаючи кохану жінку. 

Але тепер причиною безсоння були не помилки минулого, не гіркий біль втрат, а мила дівчина… 

Її обличчя стояло переді мною. Її погляд. Її вуста, до яких я не мав права торкатися, проте сам же і спровокував той поцілунок. 

Поцілунок, який став помилкою. І цю помилку допустив я. 

Навіщо я узагалі влаштував цей спектакль? Можу тому, що був настільки впевнений, що красуня відсмикнеться, образиться, злякається. І вона зробить те, що робили всі до неї: піде геть, залишивши чудовисько наодинці з власними страхами та розчаруваннями. 

Проте сталося все навпаки, білявка не пішла, вперто стоячи на своєму. 

Соломія з’явилася у моєму житті тільки тому, що брат вирішив, що мені потрібна допомога. Дем’ян неодноразово намагався знайти ту, що дбатиме про будинок, але щоразу це не завершувалося чимось добрим. 

Потенційна служниця, відчувши мою непривітність та навіть злість, справедливо говорила, що їй це не потрібно, і йшла. Дехто тікав, злякавшись мого обличчя, і це я також розумію. 

Соломія виявилася іншою, і я досі не розумію, добре це для мене чи погано. 

Вона красива. Не тією холодною, показною красою, що дратує, а тихою, людяною. Дівчина бачила мою непривітність, мою різкість, моє мовчання, але не тікала. Продовжувала працювати, виконуючи ту роботу, за яку їй платили. 

Стискаю пальці, відчуваючи, як серце зрадницьки гупає у грудях. І це реально дивно...

Воно мовчало роками. Після її смерті у мені залишилася тільки функція – жити, існувати, проживати дні один за одним. Без особливих сподівань, що може щось змінитися. 

Тепер почуття озвалися і це зовсім недоречно. Я не підходжу Соломії, цій юній та красивій дівчині. Нічого їй робити поруч з таким як я. Потворою, що збилася зі шляху. 

З чоловіком, в якого шрами не тільки на обличчі. З тим, хто боїться не болю – того, щоб знову почати відчувати. 

Білявка заслуговує на інше життя. На сміх без тіні. На руки, які не тремтять від страху втратити. На чоловіка, який буде сміливо дивитися на неї, милуватися блиском її очей. 

Перевертаюся на бік, заплющую очі.  Завтра я знову стану холодним. Відгороджуся від всього світу та від неї. Зроблю вигляд, що між нами нічого не сталося. 

Так буде правильно. Так буде безпечніше – для неї. 

Разом із тим, відчуваю задоволення, на яке не заслуговую. Ця дівчина торкнулася того, що я вважав мертвим. 

Я хочу, щоб Соломія знаходилася поруч. Хоча б ще деякий час. Щоб я міг тихо милуватися нею, спостерігати і знаходитися у цьому хоча б тимчасовому полегшенні.

Наступного дня, після сніданку, я запропонував вийти у сад.

Соломія ще ні разу там не гуляла, тож я подумав, що для розмови атмосфера зелені стане тим, що треба.

Соломія погодилася без запитань. Квітень уже впевнено брав своє.

Крізь вологу землю пробивається перша зелень, обережна, ще невпевнена, але яскрава і красива.

Повітря пахне сирістю, молодими бруньками, чимось новим, що тільки народжувалося. Я давно не звертаю уваги на такі дрібниці. Сад існує для мене, як фон…

Чого не скажеш про Соломію. Дівчина йде поруч, із захватом розглядаючи дерева, милуючись усім тим, що бачить. У блакитних очах відчувається захват. Така вона… молодість, коли радує кожна дрібниця.

Колись я таким також був, але ті часи минули. 

- Тут дуже красиво, - щиро каже білявка, - але видно, що за садом давно не доглядали. 

- Так і є. Для цього потрібен садівник, а я відмовився наймати, як Дем’ян не намагався вмовити. 

Зупиняємося біля старої яблуні. Проводжу пальцями по шершавій корі, відчуваючи під нею життя, яке повільно пробивається назовні. 

- Соломіє, - починаю, вдивляючись у землю, - я хотів сказати… те, що сталося вчора… коротше, поцілунок був помилкою. Я не мав права вимагати від тебе подібного. Ти мала право дати мені ляпас. 

Дівчина дивиться на мене спокійно. Правильні вуста злегка усміхаються і вона чекає продовження. 

- Мене занесло, - продовжую я, - зайшов надто далеко у своєму випробуванні. Це не повинно повторитися.І це не повториться, даю слово. 

Змушую себе поглянути їй прямо у вічі, які своїм кольором нагадують весняне небо. 

- Я справді ціную тебе, як  старанну служницю. Хоча ти працюєш не так довго, але зуміла показати себе з кращого боку. На відміну від мене. Ти добре виконуєш свою роботу, відповідальна, спокійна. І я не хочу втрачати тебе через власну слабкість. 

Між нами зависла тиша. Переконавшись, що я все сказав, Соломія киває: 

- Я розумію, - говорить вона, - і мені цього достатньо.