Розділ 14.

Артем.

Я довго не міг заснути. 

В принципі, подібне трапляється часто. Вже відвикнув від того, щоб лягати у ліжко і спокійно засинати. 

Колись так і було. В ліжку я спав не сам. Обіймав кохану жінку… 

Але тепер причиною безсоння були не помилки минулого, не гіркий біль втрат, а мила дівчина… 

Її обличчя стояло переді мною. Її погляд. Її вуста, до яких я не мав права торкатися. 

Проте сам же і спровокував той поцілунок. 

І цей поцілунок був помилкою. 

Я знав це ще в ту секунду, коли відчув тепло – живе, справжнє, небезпечне. 

Був настільки впевнений, що красуня відсмикнеться, образиться, злякається. 

Що вона зробить те, що робили всі до неї: піде геть, залишивши чудовисько наодинці з власними страхами та розчаруваннями. 

Але вона не пішла.

Соломія з’явилася у моєму житті тільки тому, що брат вирішив, що мені потрібна допомога. Дем’ян неодноразово намагався знайти ту, що дбатиме про будинок, але щоразу це не завершувалося чимось добрим. 

Потенційна служниця, відчувши мою непривітність та навіть злість, справедливо говорила, що їй це не потрібно, і йшла. Дехто тікав, злякавшись мого обличчя, і це я також розумію. 

Соломія виявилася іншою. 

Вона красива. Не тією холодною, показною красою, що дратує, а тихою, людяною. Дівчина бачила мою непривітність, мою різкість, моє мовчання, але не тікала. 

Залишилася. Працювала. 

Стискаю пальці, відчуваючи, як серце зрадницьки гупає у грудях. 

Серце. 

Абсурд. 

Воно мовчало роками. Після її смерті у мені залишилася тільки функція – жити, існувати, проживати дні один за одним. Без особливих сподівань, що може щось змінитися. 

Тепер почуття озвалися.

Від цього стає по-справжньому страшно. 

Чітко розумію, що я не для неї. 

Не для Соломії. 

Юній, красивій дівчині нічого робити з таким, як я. 

З чоловіком, в якого шрами не тільки на обличчі. З тим, хто боїться не болю – того, щоб знову почати відчувати. 

Білявка заслуговує на інше життя. На сміх без тіні. На руки, які не тремтять від страху втратити. 

На чоловіка, який буде сміливо дивитися на неї, милуватися блиском її очей. 

Перевертаюся на бік, заплющую очі. 

Завтра я знову стану холодним. Відгороджуся від всього світу та від неї. Зроблю вигляд, що між нами нічого не сталося. 

Так буде правильно. Так буде безпечніше – для неї. 

Разом із тим, відчуваю задоволення, на яке не заслуговую. Ця дівчина торкнулася того, що я вважав мертвим. 

Я хочу, щоб Соломія знаходилася поруч. Хоча б ще деякий час. 

Щоб я міг тихо милуватися нею, спостерігати і знаходитися у цьому хоча б тимчасовому полегшенні.

Наступного дня, після сніданку, я запропонував вийти у сад.

 Соломія ще ні разу там не гуляла, тож я подумав, що для розмови атмосфера зелені стане тим, що треба.

Соломія погодилася без запитань. Квітень уже впевнено брав своє.

Крізь вологу землю пробивається перша зелень, обережна, ще невпевнена, але яскрава і красива.

Повітря пахне сирістю, молодими бруньками, чимось новим, що тільки народжувалося. Я давно не звертаю уваги на такі дрібниці. Сад існує для мене, як фон…

 Чого не скажеш про Соломію. Дівчина йде поруч, із захватом розглядаючи дерева, милуючись усім тим, що бачить.

У блакитних очах відчувається захват. Така вона… молодість, коли радує кожна дрібниця.

Колись я таким також був, але ті часи минули. 

- Тут дуже красиво, - щиро каже білявка, - але видно, що за садом давно не доглядали. 

- Так і є. Для цього потрібен садівник, а я відмовився наймати, як Дем’ян не намагався вмовити. 

Зупиняємося біля старої яблуні. Проводжу пальцями по шершавій корі, відчуваючи під нею життя, яке повільно пробивається назовні. 

- Соломіє, - починаю, вдивляючись у землю, - я хотів сказати… те, що сталося вчора… коротше, поцілунок був помилкою. Я не мав права вимагати від тебе подібного. Ти мала право дати мені ляпас. 

Дівчина дивиться на мене спокійно. Кутики вуст злегка смикнулися у подобі усмішки. У блакитних очах застигло запитання. 

- Мене занесло, - продовжую я, - зайшов надто далеко у своєму випробуванні. Це не повинно повторитися. Ніколи. Гарантую тобі це. 

Змушую себе поглянути їй прямо у вічі. 

Такі чисті і блакитні, як весняне небо над нами.

- Я справді ціную тебе. Як служницю. Хоча ти працюєш не так довго, але зуміла показати себе з кращого боку. На відміну від мене. Ти добре виконуєш свою роботу, ти відповідальна, спокійна. І я не хочу втрачати тебе через власну слабкість.