Розділ 13.

Артем йде до кухні, набирає там води у лійку і повертається до вітальні. Починає турботливо поливати квіти, більше не дивлячись на мене. 

Наче я перестала існувати. 

Тоді підходжу ближче і наважуюся торкнутися його руки. Артем смикається і дивиться на мене, наче хоче запитати: «Ти ще тут? Думав, вже втекла». 

- Артеме, ти неправий, - кажу, намагаючись говорити рівно, хоча голос тремтить, - твої шрами на обличчі… як сказати, це незвично. Дозволь трохи звикнути. Якщо ти думаєш… 

На мить запинаюся, потім рішуче продовжую: 

- Якщо думаєш, що після цього я піду, то помиляєшся. Залишаюся, навіть якщо ти проти. 

Молодий чоловік смикнувся, наче не очікував такого. 

- Не кажи цього, - прошепотів, - тому що коли ти підеш, буде боліти ще сильніше. 

Підійшла ще ближче, майже впритул. Серце калатає, але тепер не від страху.

-Я не піду, Артеме. Тільки якщо виженеш силою. І не тому, що мені нема куди йти. Тому що ти не чудовисько. Ніхто і ніщо не переконає мене у зворотному. 

Він опускає погляд, наче не має права дивитися на мене. 

- Соломіє, ти дуже вродлива. Юна та чиста. Не дивно, що злякалася такого, як я, у темряві. 

- Я злякалася несподіванки, - повторюю вперто, - це може статися з кожним. 

Чоловік підводить очі. У них стільки самотності, що хочеться просто обійняти його. 

- Соломіє, ще раз повторюю, якщо потрібні гроші… 

- Я ще раз повторюю, що справа не у грошах, - відказую трохи більш різко, ніж планувала, - невже не зрозумів досі? 

Між нами повисає тиша. Тонка, натягнута, як струна. 

Тоді я наважилася на відчайдушний крок. Підходжу настільки близько, що відчуваю тепло його тіла.

Той одразу напружився, ніби готовий відсахнутися. 

- Не підходь, - тихо говорить він, - ти ж сама не знаєш, чого хочеш. Ти ще дурне дівчисько, яке узагалі життя не знає. Не розумієш, яким воно може бути жорстоким. 

- Знаю, - прошепотіла у відповідь, - хочу, щоб ти перестав ховатися від мене. Коли вже пустив жити під свій дах, то дозволь завоювати хоча б краплинку твоєї прихильності. 

Моя рука сама потягнулася вперед. Вже не думала, просто діяла. Кінчиками пальців торкнулася його зап’ястя. 

Він різко видихає, але не відсмикує руки. Навпаки – пальці ледь помітно стиснули мої, ніби перевіряючи, чи я справжня. 

- Соломіє… - його голос зламався, - ти не уявляєш, що робиш. 

- Уявляю, - піднімаю на нього очі, - стою поруч із чоловіком, який з якоїсь причини розчарувався у житті і в собі. 

Артем раптом відступає на півкроку. Наче його перемкнуло. Ніби згадав, хто він такий і ким себе вважає. На обличчі з’являється усмішка, майже глузлива – захисна.

-Знаєш, - каже він, дивлячись прямо мені в очі, - ти так переконливо говориш. «Не чудовисько», «я не піду»… 

Він хмикнув, і мені знову стало трохи лячно. 

- Готова відповідати за те, що говориш? Чи просто патякаєш? 

Мовчки дивлюся на нього, не до кінця розуміючи, до чого веде. 

- Якщо ти справді так думаєш – поцілуй мене. 

Слова прозвучали наче виклик. 

Я це бачу одразу. Він впевнений, що не зможу. Відведу погляд і відмовлюся. 

Знайду виправдання і точно втечу. 

- Ну так що? - тихо додає він, - зроби це або не бреши ні мені, ні собі. 

У грудях щось стискається. Не страх – злість. 

На нього. На його впертість.

На біль, яким він себе звик виправдовувати. 

- Ти знущаєшся? – сказала я. 

- Ні, - його голос звучить глухо, - я перевіряю. 

Я не даю йому часу подумати ще раз. 

Роблю крок уперед. Потім ще один. 

Він не встигає відреагувати – лише широко розплющує очі. 

Я піднімаюся навшпиньки і торкаюся його губ своїми. 

Це був не сміливий поцілунок. Не впевнений. 

Трохи незграбний, але справжній. 

Найголовніше – це мій перший поцілунок. 

Я ніколи ще нікого не цілувала. Не зустрічалася ні з ким. Моє життя завжди було зосереджено на тому, щоб вижити самій і допомогти бабусі. 

Тепер я поцілувала чоловіка. Щиро кажучи, ніколи не думала, що вперше це станеться саме так.

Його губи теплі. Нерухомі першу мить – ніби він не вірив, що це відбувається. Потім він тихо видихнув, і в цьому видиху все: подив, біль, стримуване бажання. 

Я відсторонююся перша. 

- Тепер ти задоволений? - прошепотіла, дивлячись йому у вічі. 

Він мовчить. Вся уїдливість зникла. Залишився тільки хлопець, якого щойно поцілували.