Розділ 12.

Соломія.

Минув тиждень з того моменту, як я остаточно залишилася у домі Артема. 

Сім днів практично однакових. Тиша, кроки по дерев’яній підлозі. Запах свіжої їжі, яку чоловік їв мовчки, не дивлячись на мене. 

Артем майже не виходив на контакт. Не грубив, і на тому можна подякувати. 

Просто… мене ніби не існувало. Я ставила питання – прості побутові: 

- Тобі зручніше снідати о восьмій чи пізніше? 

Або: 

- Чай чи кава? 

Артем кивав або знизував плечима. Іноді міг пробурмотіти коротке «як хочеш». Але навіть це коштувало йому зусилля. 

Тому вчилася читати без слів. Сподівалася, що настане момент, коли зрозумію, чого загадковий господар бажає по одному тільки погляду. 

Я бачила його шрами на колись красивому обличчі. 

Але воно і зараз залишалося красивим, хіба що трохи зіпсоване пошкодженнями і постійно похмурим виразом. 

Відчувала, що головне поранення – не на шкірі.

Ці поранення глибші. Там, де люди зазвичай зберігають тепло. Там, де в інших знаходяться голоси близьких, спогади про щось дороге. Найголовніше – саме там живе кохання. 

В Артема там порожнеча. 

Часто ловлю себе на думці, що знаю це відчуття. 

Самотність не завжди кричить. Інколи вона знаходиться зовсім поруч, мовчить, зціпивши зуби. Так само, як мовчить цей дивний відлюдник. 

Я виросла без батьків. Ніколи не знала, як це – коли тебе чекають вдома, хвилюються, де ти, тому що люблять. 

У мене була тільки бабуся. Вона була всім моїм світом. 

Її дім, її руки, її тихе бурчання через погану погоду. 

Потім її не стало.

Рік минув, але порожнеча не зменшилася. Стала звичною. Я навчилася нею жити, як Артем навчився жити своїми шрамами. 

Саме тому я так уперто прагнула залишитися тут. 

Не через роботу і не через гроші. Навіть не через жалість. 

Я відчула, що я йому потрібна. 

Він це, звісно, заперечував. Ховався за холодною оболонкою, майже злою відстороненістю. 

Але ж я помічаю дрібниці: як він зупиняється біля сходів, коли чує мої кроки; як інколи довше, ніж треба, затримує погляд на чашці з гарячим чаєм. 

Майже впевнена, що моя присутність зменшує тишу, від якої хлопець страждає. 

Ненабагато. Майже непомітно. Але достатньо, щоб я хотіла залишитися. 

Я не намагаюся його врятувати. Знаю, що це неможливо, я ж не героїня голлівудських пригодницьких фільмів. 

Та й неможливо врятувати того, хто сам того не хоче. 

Все, що я можу, так це бути поруч.

Готувати їжу, створювати порядок там, де він давно вже опустив руки. Просто мовчати разом із ним – не вимагати більше. 

Можливо, вперше з того часу, як втратила єдину рідну людину, я також відчула себе потрібною. 

Навіть якщо він ніколи не скаже цього вголос. 

Того вечора я багато працювала, тому що вирішила прибрати будинок повністю. Генеральне прибирання, до якого раніше не вистачало часу. 

Тому десь об одинадцятій вечора почувалася дійсно втомленою. 

Артем вже спав, принаймні я так думала. Вже збиралася піти до ліжка, аж тут згадала, що не полила квіти, яких у вітальні достатньо багато. 

Якщо не зроблю цього зараз, то не спатиму всю ніч, думаючи, як там красиві рослини. 

Сходила на кухню і взяла невелику лійку з прохолодною водою. 

Задумавшись, йшла до вітальні, міркуючи над тим, за що в першу чергу взятися завтра. Хоча що тут думати? Треба встати рано і приготувати сніданок…

Поливаючи квіти, не помітила, як до кімнати зайшов Артем. Скоріше за все, молодик хотів поглянути на рослини перед сном, за якими так дбав. 

Почувши шум, автоматично обернулася і поглянула на його обличчя, на яке щедро падали промені штучного світла. 

Це світло залило нерівні грубі шрами, які спотворювали обличчя. 

Сталося це так несподівано, що я злякалася. 

Дійсно злякалася, побачивши спотворене обличчя чоловіка. Наче побачила вперше… 

Скрикнувши, впустила лійку, яка впала, розливши воду по підлозі. Потім покотилася до стіни, а я навіть не намагалася кинутися за нею, щоб підняти. 

Серце калатало так, ніби хотіло вибратися з грудей і втекти… 

Артем відреагував спокійно. Не здивувався моїй реакції, скоріше навпаки. Здається, він на неї сподівався. Вичекавши кілька митей, промовив: 

- Я казав тобі, що не треба залишатися у будинку чудовиська. 

Голос прозвучав тихо. Він був не злим, а втомленим. Чомусь від цього заболіло сильніше.