Розділ 11.

Коли нарешті вдалося відірватися від роботи, за вікном день уже повільно гаснув. Сонце торкалося даху, фарбуючи все навколо в мідно-золоті кольори. 

Я відчуваю сухість у горлі, тому встаю та йду на кухню, щоб випити води. 

Як і зазвичай, не їв нічого кілька годин, але голоду немає. Давно звик до такого режиму, ніколи не роблю нічого вчасно, крім роботи. 

Зайшовши на кухню, завмираю на місці, тому що бачу Соломію, яка порається біля плити. 

Волосся пшеничного кольору зібране недбало, кілька пасм вибилися і спадають на шию. Це виглядає так мило… по-домашньому, чи що. 

Поліна ніколи не стояла біля плити, та я і не вимагав цього.

Наречена була для мене божеством, яке б ніколи не змусило прати одяг чи готувати.

Хоча не приховаю, мені приємно було б, якби вона бодай бутерброд зробила… але то вже минула справа.

Соломія щось помішує у сковороді, кухня наповнена теплим, домашнім запахом – таким, якого у цьому домі не було вже давно.

- Ти… ще тут? - запитую глухим голосом. Сам собі здаюся набридливим. 

Дівчина озирається, навіть трохи смикнулася. Погляд блакитних очей затримався на моїх шрамах… Але тільки на мить, далі на вустах білявки виникає привітна усмішка. 

- Ти так довго працював, що я подумала: вечеря вчасно не завадить. 

Нічого не відповідаю, просто стою та дивлюся.

Нещодавно виговорював Дем’яну щодо дівчини і сподівався, що вона таки пішла. Тепер відчуваю щось дивне. Спочатку подумав, що то роздратування, але ні. 

Відчуваю себе так, ніби повернувся додому з довгої поїздки. Це хоч і виглядає абсурдно, але все саме так. 

 - Налий мені води, - тільки й кажу.

Дівчина миттєво наливає чистої води зі скляного глека. Випиваю, ставлю склянку і, не сказавши «дякую», йду з кухні.

Проходячи коридором, машинально глянув у відчинену кімнату і знову зупинився. 

Мій одяг лежить випрасуваний та складений. Зрозуміло, що постаралася Соломія, хто ж ще? 

Дозволу, вона звісно, не запитала, просто зробила те, що вважає за потрібне. 

Здається, за чотири роки Дем’ян привів приблизно з десяток дівчат і молодих жінок. Кілька з них пішло після першої грубості, деякі з них після того, як напряму вказав на двері. 

Двом з них, найбільш впертим, довелося показатися в усій красі. І вони того не витримали, практично втекли. Але Соломія виявилася міцним горішком. 

Ніхто не дбав про мене так… хоча, звісно, Соломія розраховує на гроші, але все ж таки… вона це робить так по-людськи. 

Я повернувся на кухню, поглянув на склянку води, яка стояла недопита на столі. Спостерігав, як Соломія рухається, прибираючи посуд, ставлячи на місце. 

І тоді вперше за довгий час задумався: що, як вона залишиться? Може, брат правий? І будинку не завадить, щоб за ним доглядали? Не тільки будинку, але і мені також...

- Соломіє, - мій голос звучить так само жорстко, - тобі вже час іти. 

Вона повільно поставила тарілки, обернулася до мене, пильно придивляючись. 

- Йти? Чи все таки може передумаєте? 

- Не передумаю, - стискаю склянку у руці, - ти приїхала за браслетом. Ти його забрала. На цьому… все. 

«Скажи це чітко та голосно. Якщо потрібно, накричи, щоб вона злякалася. Постав крапку». 

Я ж так умію, принаймні раніше умів. 

Мовчить кілька секунд, пильно придивляючись до мене і цей погляд пронизує наскрізь. У погляді блакитних очей немає страху чи співчуття. 

- Ні, - тихо говорить вона. 

Я насупився: 

- Що означає «ні»? Соломіє, я тут господар. 

- Я нікуди не піду.

Цього разу в очах блиснуло щось небезпечне. Не люблю, коли зі мною сперечаються. 

- Не вигадуй, - відрізаю, - тобі тут нічого робити. Я не потребую… - на мить запинаюся, - нічиєї присутності, як і допомоги.  Я свідомо відрізав себе від іншого світу і особливо від людей. 

Соломія робить крок ближче. Не вторгається у мій особистий простір, просто скорочує відстань. 

- Ти потребуєш підтримки, Артеме. 

- Я не просив, - огризаюся вже зі злістю. 

- Знаю, - киває дівчина, - але це не означає, що вона тобі не потрібна. 

Відвертаюся до вікна, намагаючись зберегти рівновагу. Сонце вже сіло, у склі відбивається моя постать – зламані лінії, шрами, тінь замість обличчя. 

Яка ж я потвора, просто жах. Як Соломія здатна не боятися і не відчувати огиди?

- Ти харчуєшся бутербродами, - продовжує Соломія спокійно, але впевнено, - холодною їжею. Поспіхом і нерегулярно. Так не можна. 

- Я жив так роками, - кидаю, і хоча намагаюся вдати роздратування, не виходить. 

- Саме тому ти такий виснажений, - продовжує м’яко, але прямо, - тобі потрібні гарячі страви. Їх має хтось готувати.