Розділ 11.

Коли нарешті вдалося відірватися від роботи, за вікном день уже повільно гаснув. Сонце торкалося даху, фарбуючи все навколо в мідно-золоті кольори. 

Відчуваю сухість у горлі, тому встаю та йду на кухню. Хочу випити води і не більше. 

Як і зазвичай, не їв нічого кілька годин, але голоду не відчуваю. Давно звик до такого режиму, ніколи не роблю нічого вчасно, крім роботи. 

Зайшовши на кухню, завмираю на місці. 

Соломія стоїть біля плити. 

Волосся пшеничного кольору зібране недбало, кілька пасм вибилися і спадають на шию. Це виглядає так мило… по-домашньому, чи що. 

Поліна ніколи не стояла біля плити, та я і не вимагав цього.

Наречена була для мене божеством, яке б ніколи не змусило прати одяг чи готувати.

Хоча не приховаю, мені приємно було б, якби вона бодай бутерброд зробила… але то вже минула справа.

Соломія щось помішує у сковороді, кухня наповнена теплим, домашнім запахом – таким, якого у цьому домі не було вже давно.

Занадто давно.

- Ти… ще тут? - запитую, причому звучить глухо і недоречно.

 Дівчина озирається, навіть трохи смикнулася. Погляд блакитних очей затримався на моїх шрамах… Але тільки на мить, далі білявка усміхається – тихо і без напруги.

- Ти так довго працював. Подумав, що вечеря вчасно не завадить.

Нічого не відповідаю, просто стою та дивлюся.

Нещодавно виговорював Дем’яну щодо дівчини і сподівався, що вона таки пішла. Тепер відчуваю щось дивне.

 Не тривогу. Не роздратування.

 Відчуваю себе так, ніби повернувся додому з довгої поїздки. Абсурдно, але саме так.

 - Налий мені води, - тільки й кажу.

Дівчина миттєво наливає чистої води зі скляного глека. Випиваю, ставлю склянку і, не сказавши «дякую», йду з кухні.

Проходячи коридором, машинально глянув у відчинену кімнату. Знову зупиняюся.

Мій одяг. Акуратно складений, випрасуваний. Сорочки без жодної складки.

Звісно, Соломія постаралася.

Не питала дозволу. Не шукала схвалення. Просто зробила.

 Все ж таки, терпіння цій панянці не бракує.

Здається, за чотири роки Дем’ян привів приблизно з десяток дівчат і молодих жінок. Кілька з них пішло після першої грубості, деякі з них після того, як напряму вказав на двері. 

Двом з них, найбільш впертим, довелося показатися в усій красі. І вони того не витримали, практично втекли. 

На Соломію ніщо з цього не подіяло. 

У грудях щось стиснулося. Боляче і водночас тепло. 

Ніхто не дбав про мене так… хоча, звісно, Соломія розраховує на гроші, але все ж таки… вона це робить так по-людськи. 

Я повернувся на кухню, поглянув на склянку води, яка стояла недопита на столі. Спостерігав, як Соломія рухається, прибираючи посуд, ставлячи на місце. 

І тоді вперше за довгий час задумався: що, як вона залишиться? 

Може, брат правий? І будинку не завадить, щоб за ним доглядали? 

Будинку і мені…

• Соломіє, - мій голос звучить так само жорстко, - тобі вже час іти. 

Вона повільно поставила тарілки, обернулася до мене. 

Не здивовано. Не ображено. Наче вона чекала, що я так скажу. 

- Іти? Тобто, ви не передумали? 

- Не передумав, - стискаю склянку у руці, - ти приїхала за браслетом. Ти його забрала. На цьому… все. 

«Скажи це чітко. Голосно. Гримни на неї. Щоб вона злякалася. Постав крапку». 

Я ж так умію. Завжди умів. 

Мовчить кілька секунд, пильно придивляючись до мене. Погляд пробирає до кісток. 

Він не співчутливий, не наляканий. Живий. 

- Ні, - тихо говорить вона. 

Я насупився: 

- Що означає «ні»? Соломіє, я тут господар. 

- Я нікуди не піду.

Цього разу в очах блиснуло щось небезпечне. Не люблю, коли зі мною сперечаються. 

- Не вигадуй, - відрізаю, - тобі тут нічого робити. Я не потребую… - на мить запинаюся, - нічиєї присутності. Допомоги також. Я свідомо відрізав себе від іншого світу і особливо від людей. 

Соломія робить крок ближче. Не вторгається у мій особистий простір, просто скорочує відстань. 

- Ти потребуєш підтримки, Артеме. 

- Я не просив, - огризаюся. 

- Знаю, - киває дівчина, - але це не означає, що вона тобі не потрібна. 

Відвертаюся до вікна, намагаючись зберегти рівновагу. Сонце вже сіло, у склі відбивається моя постать – зламані лінії, шрами, тінь замість обличчя. 

Потвора. Яка ж я потвора.