Розділ 10.

Артем.

Їжа, яку приготувала Соломія, виявилася смачною. 

Чи то, може, я настільки відвикнув від того, що мені готують, що навіть прості страви здаються шедеврами? 

Приємно, коли про тебе хтось дбає, хоча я цього не заслужив… 

- Ви все? - весело запитує білявка, підходячи до столу. - Може, кави? 

- Пізніше, - сухо відказую, - я… 

Запинаюся, тому що хотів сказати «вдячний за смачний обід», але стримуюся. 

Ніхто не просив її готувати. Сама приїхала, щоб повернути браслет. Але не забажала, чомусь, їхати, хоча я не тримаю. 

- Ти смачно готуєш, - кажу, аби не мовчати. 

Дівчина пильно дивиться, і у блакитних очах промайнула радість.

- Думаєте? Дякую. Насправді я рідко готувала, бабуся цим займалася. 

- Вона вдома? Їдь до неї, - кажу, натякаючи, що гостя затрималася. 

- Вона померла, - тихо каже Соломія. 

- Пробач, - несамохіть сказав, відчуваючи, як обличчя спалахнуло. 

Кому, як не мені, знати, що означає втратити рідну людину? Звісно, бабуся Соломії навряд чи була молодою, але це не втіха, коли йде той, кого любиш. 

Як колись пішла Поліна. 

З моєї вини. 

Спостерігаю за тим, як Соломія метушиться, збираючи посуд, потім перемиваючи. 

Здається, дівчина узагалі забула про мою присутність. 

Мені це реально дивно. 

Я – неприємна людина, груба та нестримана. 

Відлюдник, який заприсягнувся більше ніколи не бути щасливим. 

Найголовніше – це шрами, які знаходяться не тільки в обличчі, але й у серці. 

Соломія поводиться так, наче я найзвичайніший хлопець, з яким можна мило потеревенити за чашкою кави.

Як? Як вона не боїться шрамів? 

- Послухай, - не стримавшись, звертаюся до дівчини. 

Та обертається, і сонячні промені виблискують на її волоссі. 

- Слухаю, - привітно говорить. 

Вона завжди така привітна, чи прикидається? 

Невже їй настільки потрібна робота, що дівчина готова на все? 

Навіть терпіти такого, як я? 

- Соломіє, не прикидайся. Не роби вигляд, наче я звичайна людина.

Дівчина мовчить, дивлячись на мене. На ніжному обличчі виблискує щось схоже на нерозуміння. Для неї, певно, поводитися привітно – звичайна справа. 

- Що ви маєте на увазі? - запитує мила красуня. 

Демонстративно тицяю пальцем собі в обличчя, на якому «красуються» застарілі шрами. 

- Саме це і маю на увазі. Ти злякалася цього. Не заперечуй. 

У блакитних очах Соломії спалахує рішучість. Витерши руки рушником, сідає навпроти мене. 

- Не шрамів я злякалася, - говорить, дивлячись у вічі, - вашої агресії. Ви поводитеся нестерпно. Шрами - невелика проблема у порівнянні з цим. 

Все це Соломія проговорила так, що стало ніяково. 

Вже давно не відчував себе таким чином. Ця дівчина переходить усі межі. 

- Мий посуд далі, - тільки й відказую, підводячись зі стільця та збираючись йти геть. 

Пішов у кімнату, майже не чуючи власних кроків.

Слова Соломії застрягли десь під ребрами, неприємно та глибоко. Давно зі мною не розмовляли настільки відверто.

Хоча з ким я спілкуюся? Хіба що з рідними, і то нечасто.

Отже, не шрамів… агресії.

Принаймні, правдива відповідь.

Чесна, яку не сховаєш за грошима чи за холодним тоном.

 Сідаю за стіл, дивлюся в екран, але все розпливається. Пальці машинально рухають мишкою, відкриваю файли та закриваю…

Треба зосередитися, тому що Дем’янові потрібна моя підтримка.

 Врешті-решт, це я тримаю під контролем фірму, хоча навколо всі вважають, що господар саме мій молодший брат.

Роблю все можливе заради того, щоб Дем’ян стояв на чолі компанії. Братові потрібна моя допомога, я не підведу.

Але у голові знову та знову виринає її обличчя – красиве, зосереджене, зі тією сумішшю обережності та внутрішньої гідності.

Соломія не намагається мені сподобатися. Залишається собою.

 Це ще одна причина, чому нам не бути разом. Тобто, не знаходитися під одним дахом.

Несподівано відчуваю хвилю злості.

 На Дем’яна.

 Скільки разів прохав не приводити нікого. До нього не доходить.

Але щоразу виходило більш-менш швидко позбавлятися від дівчат, які думали, що якомусь відлюднику потрібна їхня допомога.