Розділ 9.

Будинок Артема я знайшла не одразу.

Він знаходиться за Києвом, дістатися виявилося не так просто. До того ж минулого разу мене привіз сюди Дем’ян.

Добре, що я тоді пильно розглядала дорогу з вікна машини. Це зараз мені дуже допомогло. Ще мені допомогла природна впертість і небажання кидати задумане на півдорозі.

 Коли нарешті побачила знайомий силует будинку, то відчула радість. Дібралася таки.

Хоча Артем міг би проявити більше уваги і докладніше пояснити, як доїхати.

 «Нічого він тобі не винен. Це ти браслет забула».

Натискаю на дзвінок. Двері відчинилися швидко. Наче Артем очікував і сидів під дверима.

Чоловік стоїть без піджака, у темній футболці. Шрами на обличчі здаються ще більш виразними при денному світлі.

Погляд такий, як і завжди. Закритий, зосереджений. Так дивляться ті, кому не подобається, коли їх турбують. 

- Заходь, - коротко говорить і відступає убік. 

Переступаю поріг, чоловік одразу закриває двері. 

- Браслет на кухні, - холодно додає, не дивлячись на мене, - забирай та їдь. 

Жодного «привіт» чи «вітаю». Узагалі без зайвих слів. 

Киваю, щоб привітатися, але чоловік того не бачить. 

Тому йду на кухню, нічого не додавши. 

Кухня зустрічає мене запахом кави, що давно охолола. 

Ще бачу занедбаність, і це мене зачіпає. 

Я ж тільки вчора тут прибрала. І від моїх старань майже не залишилося слідів. 

Браслет лежить у цукерниці, виблискуючи сапфірами. 

Забираю прикрасу, відчуваючи полегшення. Добре, що дорога мені річ знову знаходиться у моїх руках. 

Тепер можна йти… 

Роблю крок, щоб вийти з кухні, але зупиняюся. 

Ну що за безлад тут. 

На столі стоїть порожня чашка, яку навіть не подумали помити.

У раковині лежить гора немитого посуду, на столі залишки їжі. Вчорашньої, бо вже все засохло. 

На підлозі валяється зім’ята сорочка. Недбало кинута, наче власнику узагалі байдуже, що її ще можна вдягати. 

«Артем щось їв з учорашнього дня? - подумала, - здається, що ні». 

Стискаю браслет у долоні, нагадуючи собі, що повинна поїхати. 

Але внутрішній голос стверджує інше. 

Що я повинна залишитися. 

Якщо я не подбаю про Артема, то ніхто про нього не подбає. Я можу покинути людину, яка знаходиться у будинку сама? 

На мить завагавшись, повільно йду коридором. Двері до його кімнати прочинені. Зупиняюся на порозі, не заходячи. 

Але потім наважуюся. Пішло воно все! 

Чому я така несмілива? Ну не стане ж він мене бити, якщо потурбую. 

Артем сидить у кріслі за комп’ютером. Зосереджений на роботі. 

Нічого. Зверне на мене увагу всього лише на кілька хвилин.

Артеме, - тихо кажу я. 

Він обертається різко. 

- Я, здається, сказав – забрала і поїхала, - у голосі відчувається роздратування, - чого тобі ще? 

Роблю крок вперед, дивлюся на чоловіка. 

- Ти їв сьогодні? – запитую без зайвих вступів. 

Темноволосий хлопець завмирає. На якусь мить у погляді промайнуло щось схоже на розгубленість. 

Потім обличчя знову набуває кам’яного виразу. 

- Це не твоя справа, панянко, - відрізає. 

- Учора, після того, як я поїхала, - кажу тихіше, - також нічого не їв. 

Він підводиться. Повільно. 

Молодик досить високий, що захоплює. 

- Ти прийшла за браслетом, - промовляє він, - не за мною. 

- Я знаю, - примирливо кажу, - але я не можу зробити вигляд, що не бачу того, що у тебе коїться.

Він мовчить тільки мить, потім каже:

- Їдь, Соломіє, - каже він тихіше, але у голосі звучить небезпека, - не втручайся не у свої справи. Ти така молода, а вже пхаєш носа куди не варто. Це тобі не допоможе у житті.

Дивлюся на нього.

На ці шрами, на втому, що він ховає за холодом. На самотність, яка знаходиться у кімнаті і яку помітно майже фізично.

- Я поїду, - кажу повільно і чітко, - але не зараз.

- Ти не чуєш? – голос стає ще більш різким, - мені не потрібна твоя жалість.

Ці слова зачіпають? Чому він вирішив, що я його жалію?

Стискаю браслет у руці, але погляду не відводжу.

Не дочекається.

- Знаєш, Артеме, - починаю спокійно, - не потрібно зневажати жалість, якщо вона йде від щирого серця. Але я не жалію тебе. Турбуюся. Є різниця.