Розділ 8.

Соломія.

У понеділок прокидаюся у хорошому настрої. Навіть дивно, але це так. Відчуваю, що готова до досягнень, тобто розпочати шукати нову роботу. 

Сонце заливає кімнату на четвертому поверсі, думки розмірені. Відчуваю радість, що нікуди не потрібно поспішати. Приготую каву, сніданок, я на це заслужила. 

Гроші за три дні роботи лежать у гаманці. Сума не те, щоб сильно велика, але й не маленька. Принаймні пару тижнів можна не панікувати. 

Зварила каву, нарізала свіжий хліб, увімкнула неголосну музику на телефоні. Починаю складати у голові план: відправити резюме на вакансії домашньої робітниці, зателефонувати в пару агентств. 

Це звичайне життя. 

Моє життя.

От реально, життя прекрасне, навіть якщо воно не складається так, як тобі хочеться. Завжди знайдеться дрібниця, якій є сенс радіти. 

Шкода… що Артем так не думає. 

Змушую викинути чоловіка з голови. Це вже пройдений етап, перевернута сторінка. Ми з ним більше не побачимося. 

Незважаючи на те, що почуваюся добре, щось не дає спокою. Подібно скалці у пальці, яка не болить, але заважає. 

Відчуття якесь дивне, наче я вийшла на вулицю, вдягнула светр, але забула вдягнути штани… 

Ставлю чашку на підвіконня, прибираю пасмо волосся за вухо. Потім машинально торкаюся зап’ястка. 

І саме у цей момент приходить усвідомлення, яке змушує серце провалитися кудись униз. 

- Ні, - прошепотіла я до себе, - не могла я так… це неможливо. Я не можу бути такою роззявою. 

Мій золотий браслет із сапфірами. Єдина дорогоцінність, яку маю. Прикраса, подарована бабусею.

Єдине, що залишилося від неї, крім старих світлин, — запах м’яти у спогадах. 

Я не загубила браслет, я його забула. 

Перед тим, як приступити до роботи в будинку Артема, я зняла прикрасу і поклала до цукерниці. І не забрала звідти, коли Артем звільнив. 

Мене засмутила відмова господаря, я відчула стрес і хотіла якомога швидше піти. 

Але це не виправдання. Як я могла забути прикрасу, яку подарувала бабуся? 

От дурепа!!! 

Накриває хвиля холоду, наче переді мною відчинили вікно посеред зими, хоча на вулиці квітень. 

Сідаю на стілець, стискаючи руки, щоб ті перестали тремтіти. 

Що тепер робити? Як повернути прикрасу? Впевнена, що Артему браслет не потрібен, молодик навіть не підозрює, що у будинку залишилася чужа річ.

Тут згадую, як Дем’ян дав візитівку перед тим, як розпрощалися. 

Кидаюся до гаманця і дійсно знаходжу там візитівку, на якій вимальовується телефон Дем’яна та Артема. 

Як вчинити? Зателефонувати Дем’яну? Попрохати забрати і привезти? 

Незручно. Хлопець нічого мені не винен. Він і так виказав надмірну доброту практично незнайомій дівчині. 

Може, написати коротке повідомлення Артему? Але що, якщо не відповість? Проігнорує, а я не зумію забрати браслет. 

В уяві виникає обличчя – сурове, зосереджене, у шрамах. 

Очі. Темні. Занадто уважні. 

Раптом стає ніяково за те, як сильно вони врізалися у пам’ять. 

Встаю та підходжу до вікна. 

День обіцяє бути чудовим. 

На деревах вже красується молоденька зелень. Ще не запилена і яскрава. Вже скоро вони зацвітуть, Київ вдягнеться білим цвітом, наче молода наречена перед вівтарем. Набираюся сміливості і беру до рук телефон.

 Телефоную Артему.

Не стану турбувати Дем’яна, він не причетний до того, що я така неуважна.

На жаль, Артема доведеться потурбувати. Впевнена, що тому це мало сподобається, але не відступаю, хоча й відчуваю незручність.

 «Спокійно, - наказую собі, набираючи номер Артема, - ти просто забереш своє. Зробиш все швидко, не затримуючись у будинку жодної зайвої хвилини».

Натискаю кнопку виклику, перш ніж встигаю передумати. Гудки тягнуться довше, ніж зазвичай… чи мені так здається.

Я майже радію тому, що довго не відповідає, але він відповів.

- Слухаю, - голос низький, стриманий.

Надто стриманий, наче для нього розмова з кимось стороннім є випробуванням.

- Артеме… це Соломія, - промовила, намагаючись не хвилюватися.

На кілька секунд панує мовчання. Чую дихання Артема, рівне та важке. Чоловік не думає перебивати, дає час, щоб я продовжила. 

- Я… - зупиняюся, змусивши себе говорити чітко, - здається, забула свій браслет у вас вдома. Залишила на кухні у цукерниці. Я можу до вас… 

- Звертайся до мене на ти, - говорить Артем. 

- Добре. Хотіла спитати, чи могла б я приїхати і забрати його? 

Десь очікую на відмову. Або на сухе «передам Дем’яну, він привезе». Чогось різкого, що здатне поставити між нами остаточну межу.