Розділ 7.

Артем.

Ця дівчинка сподобалася мені одразу. 

Так само одразу я вирішив, що вона тут не працюватиме. Їй не місце поруч із таким чудовиськом, як я. 

Коли вона увійшла, я відчув себе дивно. Здається, наче хтось відсмикнув важкі завіси, впустивши світло у кімнату, де його практично не буває. 

Я не глянув на неї одразу.  Навіщо? Я давно не дивлюся на людей, вони мене не цікавлять. 

Кожен раз коли змушений контактувати телефоном, по іншому зв’язку, без відео, відчувається фальшива чемність, підлабузництво. 

Вони знають, що я багата людина, а за гроші люди готові терпіти все, що завгодно. Навіть добродія із пошрамованою пикою. 

Але я не хочу, щоб мене терпіли, тому що мені не потрібна жалість! Я не заслуговую навіть на те, щоб мене жаліли. 

Соломія виглядає… надто живою для цього дому, вона надто справжня для тієї фальші, що якої я навіть звикнув. 

У погляді великих блакитних очей не виявилося страху, коли вона побачила мене. Тільки наївна зосередженість. Все у цієї прекрасної дівчини буде добре. 

Я особисто про це подбав, виставивши її за двері. 

Трошки поображається, але забуде. Знайде іншу роботу, більш гідну, ніж витирати тарілки та прасувати сорочки. 

Я знаю, ким являюся.  Людина, якій не можна торкатися чужого світла. Я давно змирився з тим, що у моєму житті більше не буде нічого хорошого. 

Я закрив своє серце від радості, тепла, майбутнього і це той самий вирок, який виніс ще чотири роки тому. 

Дем’ян, тато з мамою – всі вони кажуть, що не повинен жити минулим, але їм легко казати… Як можу бути щасливим, коли поруч немає тієї, заради кого хотілося радіти життю. 

Вона робила мене щасливим, але я власними руками зламав це щастя. Знищив все те, що робило з мене живу людину. 

Побачивши Соломію, цього янгола серед темряви, я згадав про той світ, дорога до якого назавжди закрита.  У тому світі була кохана дівчина, яка мала стати моєю дружиною. 

Я все це втратив. Ніколи більше не знайду. Не після того, як я залишився жити, а вона – ні. 

Я винен й усвідомлення цього достатньо. 

Знову пригадую Соломію. Як вона стояла посеред напівтемної кімнати. Її тендітна фігурка тоді наче сяяла. Вона така юна, крихка, а вже працює. 

Весь будинок за вихідні довела до блиску. З кухні доносилися такі аромати, що слинка текла. Але справа навіть не в її працьовитості. Скоріше справа у ній, тому що у цій дівчині присутнє щось дивно чисте, без надмірної наївності. 

Соломія прийшла сюди, щоб нагадати, яким може бути прекрасним світ, якщо не зламати його власними руками. Але яка різниця, коли я вже його зламав? 

Думаючи про колишню служницю, переконую себе, що повівся грубо заради її добра. Можливо, вперше за довгий час це є правдою, я не кривлю душею. 

Задумуюся, як провести далі час, тому кидаю погляд на вимкнений ноутбук. Може, попрацювати трохи? 

Думки перериваються, коли двері до кімнати відчиняються, і всередину безцеремонно заходить Дем’ян.  Його завжди безтурботне обличчя виглядає суворим. Розумію, про що зараз піде мова, а точніше про кого саме. 

Брат став посеред кімнати, ніби він тут хазяїн і так щоразу, коли приїздить до мене. Частіше за все, без запрошення. 

Я придбав цей будинок з тією метою, щоб жити окремо, не маючи поруч нікого. Проте брата це не зупиняє, і не тільки його…

Починає говорити, голос, хоча і звучить спокійно, але ясно відчувається докір.

- Артеме, ну от що з тобою коїться? Вона ж виявилася першокласною служницею. Вперше знайшли настільки старанну дівчину. Поглянь навколо: будинок сяє. Їжа, як з ресторану, принесена. Одяг випраний і випрасуваний, вдягнути вже точно не соромно. Невже не помітив, скільки дрібниць вона зробила за такий короткий час? Ну чого тобі ще треба, вередливий ти мажор?

У відповідь стискаю підлокітники крісла. Не хочу вести безглузду розмову.

- Думав, ти додому поїхав. Дівчину хоча б відвіз куди треба?

- За це не хвилюйся. Збирався додому, але вирішив повернутися, щоб, все ж таки, зрозуміти, чому ти так вчинив.

Продовжую триматися за крісло, наче це моя чарівна соломинка. 

- Я багато разів прохав тебе, - кажу глухо, не дивлячись на родича, - нікого не приводити. Але щоразу одне і те саме. Ти чомусь вважаєш, що знаєш краще. 

- Артеме, я не хочу, щоб ти був сам, - говорить Дем’ян, - до того ж… ну не можна до такого жаху доводити будинок. Не можна їсти магазинну їжу чи з доставки. Ти ж себе у могилу зведеш… 

Піднімаю на Дем’яна іронічний погляд, і той замовкає. 

- Дем’яне, тема закрита. Люди приходять та йдуть. Вона не стане виключенням. 

- Соломія не хотіла йти, - заперечує співрозмовник, - ти її вигнав. Причому дуже грубо. Дівчина того не заслуговувала. 

На мить замислююся, потім кажу: