Розділ 6.

Чоловік продовжує стискати мою руку різко, майже боляче. Навіть смикає до себе, і доводиться зробити крок ближче. 

Я хочу відвести погляд, але мимоволі мене наче притягує до його обличчя. 

Світло з коридору падає під кутом, тепер я розгледіла його обличчя повністю. 

Шрами. 

Грубі, нерівні, досить старі. Видно, що отримав їх не вчора. Перетинають щоку, губу, тягнуться до скроні. Стає зрозумілим, чому чоловік так вперто приховував обличчя від мене. Не хотів, щоб служниця побачила господаря. 

Але… 

За ними не потвора. Молодий чоловік. 

Темні очі, в яких колись сяяло життя. 

Вродливий… так, колись точно вродливий. Залишки краси і зараз пробиваються на обличчі, наче хочуть відвоювати особистий простір. 

Навіть таким Артем не викликає огиди. Я б ніколи… якби він нормально поговорив, розкрив свою таємницю… але, певне, для нього це щось нереальне.

- Ну так що? Чого мовчиш? Як тобі? Все ще хочеш працювати на чудовисько? 

Відчуваю, що Дем’ян позаду напружується. Тому явно не подобається поведінка брата. 

- Артеме, припиняй, - каже він твердо, - ти її лякаєш. Дівчина не винна, що ти… 

- Не лізь, - різко обриває той, навіть не поглянувши на родича, - це не твоя справа. Я багато разів казав, щоб ти нікого не приводив сюди. 

Міцна рука все ще тримає мене. Серце колотиться, але несподівано розумію, що не боюся. Страх відступає, наче морська хвиля. 

Залишається співчуття, яке, може, і не хочу відчувати. Але воно просто є, не здатна це заперечити. 

«Заспокойся, - наказую собі, - шрами — це незвично. Але не страшно. Що тут такого? Кожна людина може отримати спотворене обличчя. На місці Артема будь-хто здатен опинитися». 

Спокійно, не поспішаючи, не роблячи різких рухів, вивільняю руку.

Молодик дозволяє це, чи може просто не очікував, що я не стану благати мене відпустити? Можливо, думав, що розплачуся і прагнув відчути тріумф… 

Вирівнююся, дивлюся прямо у вічі. 

- Якщо ви не хочете, щоб я тут працювала, - кажу рівно, навіть дивуючись власному голосу, - тоді не потрібно. Я спокійно до цього ставлюся. 

В кімнаті на мить стає тихо, так, що, здається, можна почути, як всі троє дихають. 

У погляді Дем’яна промайнуло здивування. Артем завмирає, наче не вірить у те, що почув. 

- І все? – запитує з деякою насмішкою, - без сліз? Без благань? Без крику, який я страшний? Це щось новеньке. 

- Навіщо? – знизала плечима, - я прийшла на роботу, не на випробування. І не для того, щоб подвиги здійснювати. Не хочете – не треба. Ви маєте право відмовити. Я ж маю право на те, щоб погодитися з цим і піти. 

Він деякий час мовчить, потім його спотворені вуста торкається ледве помітна усмішка. Вона виглядає такою невмілою, наче цей добродій забув, як усміхатися.

Разом з тим, помічаю, як погляд змінюється. Там вже немає такого виклику. Виникає навіть деяка зацікавленість. 

- Ти хороша дівчинка, - говорить нарешті, - і саме тому нічого тобі робити поруч з таким, як я. Йди. Дякую за роботу. 

- Дякую і вам також, - усміхаюся і, кивнувши наостанок, виходжу з кімнати. 

- Соломіє, зачекай на мене на ганку, - чую голос Дем’яна, - я зараз буду. 

Не відповідаю, просто йду, куди він сказав. Відчуваю розчарування. 

Я втратила хорошу роботу. Мені подобалося прибирати у будинку, готувати смачні страви і створювати затишок. 

Проте на деякі речі ми не здатні вплинути. Якщо Артем не хоче нікого бачити поруч, не можна змушувати. 

Мимохіть відчуваю жаль. Чомусь здається, що якби я тут залишилася, то змогла б дійсно щось зробити для цього зраненого чоловіка. Може, завдяки мені він би…

«Отямся. Ти не героїня фільму, де простенька дівчина переконує багатія знову повірити у себе. Скоріше за все, тут працювала не одна служниця. Ніхто з них довго не витримав. Чому вирішила, що ти інша?»

Намагаюся не думати про Артема, але думки вперто повертаються до нього. Що сталося з цим чоловіком, що так спотворило його обличчя? Найголовніше: чому він так закрився?

- Соломіє, ходімо, - на поріг будинку виходить Дем’ян з винним виглядом, - я відвезу тебе додому.

Киваю, нічого не сказавши. І так сказано забагато. Побачила також більше ніж треба. Мені надовго вистачить.

Під час поїздки мовчимо. Дем’ян веде машину, спостерігаючи за дорогою. Я думаю про те, як знову розпочну шукати роботу.

Коли чоловік підвозить до парадного, повертається до мене:

- Соломіє, пробач. Не думав, що він утне подібне. Зазвичай дівчата йшли раніше. Не витримували його гніву, ображалися. Тобі було дуже страшно? 

- Тільки першу хвилину, - щиро відказую, - Дем’яне, насправді нічого такого не сталося. Я побачила людину, в якої спотворене обличчя. Це темний бік життя. Таким чином також живуть. Мені ж краще не питати, що з ним сталося?