Розділ 5.

Остання частина п’ятниці та субота промайнули тихо, майже непомітно.

Роботи виявилося достатньо, щоб не звертати уваги на інше. Купа брудного одягу, така ж купа брудного посуду, прибирання кімнат, приготування їжі.

Все це змусило відчути, що будинок Артема поступово переставав бути для мене чужим. Я вивчала його крок за кроком, кімнату за кімнатою.

Ніби обережно торкаюся чужого життя, щоб зробити його частиною свого.

 Я готувала сніданок, обід, вечерю – прості страви, але старанно. Бабуся навчила мене ставитися до всього з відповідальністю і старанністю.

Артем залишався… тінню.

Знала, що він перебуває у будинку, відчувала його присутність, яка здавалася важкою, наче грозове повітря. Інколи чула кроки, часом, як зачиняються двері. Але він більше не звертався до мене.

Не дивився. Не запитував. Ніби мене не існує.

Зізнаюся, що це зачіпає більше, ніж грубість.

 Другий мій господар Дем’ян з’являвся частіше, але ненадовго. Всього лиш кілька слів про їжу, про справи, про різні дрібниці.

Потім знову зникав поруч із братом. 

До неділі я вже знала, де що лежить, яка дошка на підлозі злегка може скрипіти, і яке саме вікно краще відчинити одразу зранку. 

Я починаю звикати до цього дому, і мені тут подобається. 

Близько четвертої години дня, коли мила посуд, на кухню зайшов Дем’ян. 

- Налий, будь ласка, води, - промовив спокійно. 

Швидко витираю руки, дістаю склянку, наливаю прохолодної води і подаю чоловіку. Він взяв та відпив пару ковтків. Після цього сів на стілець біля столу, уважно дивлячись на мене. 

Від цього шаріюся. 

Не звикла до того, щоб на мене дивилися красиві чоловіки. 

- Ну що, Соломіє? Тобі тут подобається працювати? – запитує досить несподівано. 

На мить замислююся, бо хочу відповісти чесно. Не красиво чи не зручно, а саме так, як відчуваю. 

- Так, - відказую, - будинок хороший. Тут затишно. 

Несподівано додаю тихіше:

- Але я… досі не можу зрозуміти Артема. Що він за людина? 

Слова вирвалися на волю самі, я навіть не встигла відслідкувати їх. 

- Чому він такий? – запитую, дивлячись трохи у бік від Дем’яна, наче мене дуже цікавить край столу. 

У кухні повисла пауза. Молодий чоловік робить ще один ковток води, ставить склянку. Потім зітхає. 

- На те є причини, - відповідає він рівно, - не все у житті таке просте, як може здатися. 

Прагну сказати ще щось, запитати більше, але розумію: далі він не піде. У голосі відчувається межа, яку не варто переступати. Принаймні, якщо хочу зберегти роботу. 

Тому тільки кивнула і повернулася до своїх справ. Всередині залишається відчуття, ніби я торкнулася забороненої теми, до якої краще узагалі більше ніколи не вертатися.

Пройшов ще один день, настала неділя, яка також протікала у роботі. 

Вечір цього дня опускався на дім повільно і навіть романтично. Весняний день подарував красиві сутінки. За вікнами темніло, кухня наповнювалася тінями, а я саме складала чисті рушники, коли до кухні вкотре зайшов Дем’ян. 

- Соломіє, - промовив він тихо, але серйозно, - йди за мною. Треба поговорити з Артемом. 

Від цих простих слів стискається всередині. Розумію, про що йдеться, хоча він не говорить про це вголос. 

- Зараз ми маємо вирішити, - додає він після паузи, - чи залишишся ти тут працювати. 

Я киваю. Серце, як навмисне, починає битися швидше, ніж потрібно. Але я витираю руки об фартух та йду за ним. 

Кімната Артема зустрічає напівтемрявою. Світло з коридору злегка проникає всередину, розрізаючи темряву невеликою смугою. 

Як тільки заходимо, одразу бачу його. Сидить у кріслі, спиною до нас. 

Нерухомий. Темний силует на тлі ще темнішої кімнати. Здається, цей чоловік навіть не дихає.

- Артеме, - починає Дем’ян рівним, зібраним голосом, - ми поговорили. Я вважаю, що Соломія може залишитися. До її роботи немає жодних претензій. Дівчина старанна, відповідальна, будинок у порядку. 

Тиша важка, майже гнітюча. Потім Артем говорить: 

- Нехай їде додому, - холодно каже він, не обертаючись, - і ніколи більше сюди не повертається. 

Мене ніби вдарили цими словами. Зробила крок вперед, сама не розуміючи, звідки взялася сміливість. 

- Я… - голос злегка тремтить, але я змушую себе продовжити, - я дуже б хотіла тут працювати. Якщо дозволите, то не пошкодуєте… 

Наступної миті я не сподівалася. Все сталося занадто швидко. 

Артем різко підводиться з крісла. Навіть не встигаю зреагувати, як він опинився поруч. 

Його рука зімкнулася на моїй – жорстко, міцно, безцеремонно.