Розділ 4.

Кухня красива. Простора, світла, заставлена модною сучасною технікою. 

Все під рукою, починаючи від набору сковорідок і до мікрохвильової печі. 

Навіть дивно, що тут стільки усього. Здається, пан Артем не дуже полюбляє готувати. Сумніваюся, що він узагалі виходить із своєї кімнати. 

У мене стільки питань, але не наважуюся їх поставити. 

- Продукти у холодильнику, овочі у тому ящику під вікном, - говорить Дем’ян, - звари борщ, на друге можуть бути макарони по-флотськи. Ти ж вмієш їх робити? 

Відчуваю, як обличчя заливає рум’янець. 

Щиро кажучи, ні. Коли була жива бабуся, то вона, як правило, готувала, доки я бігала по підробітках. Після того, як її не стало рік тому, я перші пів року узагалі нічого не хотіла, не те що готувати.

- Ні, - щиро зізналася і поспіхом додала, - це не проблема, - гляну у телефоні. Все буде зроблено до другої години дня. 

- Вперед, - підморгнув чоловік, - я піду посиджу з нашим похмурим відлюдником. Може, підніму йому настрій. 

Усміхаюся і киваю начальнику. Ловлю себе на думці, що дійсно хочу, щоб поруч з Артемом хтось був. 

Нехай не залишається сам. Він, певно, і без цього дні і тижні проводить на самоті. 

- До речі, - продовжує Дем’ян, - як приступиш до готування, вдягни фартух. Уніформу тобі у понеділок привезуть. Якщо… 

Чоловік запинається, а я майже певна, що хоче сказати «якщо залишишся тут працювати». 

Я слухняно киваю Дем’янові, і той виходить з кухні.

Залишаюся сама, відчуваю певну розгубленість. 

Швидко долаю цей стан. Якби не було далі, але зараз я повинна працювати. Тому пора братися за діло. 

Простір світлий, затишний, зовсім не холодний, як деякі з інших кімнат, по яких ми пройшлися. Тож приступаю до роботи. 

Але… 

Перш ніж торкнутися продуктів, я роблю те, що роблю перед будь-якою роботою. 

Повільно знімаю з руки браслет. 

Він тонкий, майже невагомий. Смужка білого золота, холодного і шляхетного, ніби місячне світло. 

У нього вставлені дрібні сапфіри: глибокі, темно-сині, наче нічне небо перед грозою. Варто світлу впасти під правильним кутом, і камінці оживають, спалахують тихим, стриманим сяйвом. Тим сяйвом, яке неможливо підробити. 

Цей браслет не просто прикраса. Для мене він дорогоцінна пам’ять.

Ювелірну прикрасу мені подарувала бабуся – у той день, коли сказала мені: «Бережи себе, люба, пам’ятай, хто ти є, навіть коли світ спробує зробити з тебе когось іншого».

При згадці цього швидко змахую сльозу, тому що не здатна не відчувати сум.

Вона тоді вже хворіла, але її руки не тремтіли, коли застібала браслет на моєму зап’ясті. Теплі, рідні руки… я досі відчуваю той дотик.

Гроші? Так, якби продала цей браслет, то могла б прожити не один місяць без турбот.

Біле золото, натуральні сапфіри – ювелір би тільки зітхнув і назвав суму, від якої б у мене голова пішла обертом.

 Але ж справа не у ціні… ніякі гроші не здатні компенсувати те, що я втратила. Тому ці сині камінці – то єдине, що у мене залишилося від людини, яка любила мене без жодних умов.

Без вимог і без наказів.

Подумала, куди б покласти, сумку я залишила у передпокої. Не хочеться туди йти, хтось з чоловіків може помітити і вирішити, що намагаюся байдикувати. Мені у перший день дуже важливо справити гарне враження. 

Помітивши невелику цукерницю зі скляною кришкою, вирішила покласти туди. Ємність пуста зараз, потім заберу звідти браслет. 

Тут прикраса буде знаходитися у безпеці і пролежить скільки потрібно. 

Тільки після цього вдягнула фартух, вимила руки і взялася за приготування обіду. 

Метал посуду дзенькав, вода шуміла, кухня починає жити буденним життям. Настрій починає покращуватися. 

Врешті-решт, це чудово, що я вирішила влаштуватися на цю роботу. Житиму у гарному будинку, стану приносити користь, турбуватися про чоловіка, який того потребує. 

Мимохіть задумуюся про чоловіка, заради якого я тут.

Те, що багатий господар хоче, щоб за будинком хтось доглядав і брав на себе повсякденні клопоти, не дивно.

 Але чи дійсно йому це потрібно…

 Адже на роботу мене прийняв Дем’ян, а не Артем.

«Припини про це думати. Це не твоє діло», - нагадую собі, помішуючи макарони, що вже майже відварені.

Через деякий час все готове. Дивлюся на годинник о пів на другу годину дня. Я впоралася навіть раніше, за що відчуваю гордість.

То як? Йти запрошувати господарів на обід?

Може, краще почекати, доки Дем’ян зайде на кухню, щоб поцікавитися, як йдуть справи? Проте, чи буде це правильно?

 Я ж служниця, повинна попереджувати бажання господарів.