Розділ 3.

Як тільки заходимо до будинку, нас обох наче поглинає напівтемрява.

 Тут узагалі світло вмикають? Невже тут хтось живе?

 Узагалі охоплює дивне відчуття: здається, що переступаю поріг іншого світу. У просторих кімнатах панує напівморок, із зусиллям можна розрізнити обриси меблів.

Вікна закриті важкими шторами, тіні ковзають по стінах, виникає враження, що тут ніхто не живе.

Знову спалахує побоювання, що мене привезли сюди з темними намірами.

«Заспокойся, кому ти потрібен. Якщо їм потрібно здійснити жертвоприношення або захотіли б розважитися, то вибрали б гламурну красуню».

Щоб відволіктися, продовжую розглядати кімнати, через які проходимо.

Відчувається смак і порядок. Меблі прості, без надмірностей, виглядають продумано. Стільці та столи стоять на своїх місцях, маленькі полички з книгами, на підвіконнях акуратні вази.

«Виходить, мій… клієнт чи що, полюбляє читати і рослини», - думаю, і від такої думки стає тепло і навіть затишно. Тому що я також все це люблю.

Не стримуючись, запитую у супутника, який виглядає досить безтурботно. 

- Ваш брат… він вдома? 

- Не переживай, - говорить Дем’ян, - нікуди він не подівся, - сидить на своєму постійному місці. Говорив, що не полюбляє контактувати з людьми. 

Зізнаюся, що разом із тривогою відчуваю цікавість. Та хто він такий, цей таємничий Артем? Він брат Дем’яна, тому не може бути занадто старим. 

Чи може? 

Підходимо до кімнати. 

Двері зачинені, помічаю, що на них лежить легка тінь. 

Несподівано виникає думка, що я знаходжуся у фільмі жахів. Подібна асоціація змушує усміхнутися. 

Ніколи не шукала пригод, і от маєш… 

Дем’ян тихо стукає, але відповіді немає. 

Тоді чоловік штовхає двері, які піддаються.

- Заходь, - звертається до мене, - тримайся трохи позаду, доки не представлю. Не хвилюйся, навіть якщо почуєш неприємне. 

Заходимо до кімнати, яка занурена практично у темряву. 

Вікна зашторені, єдине джерело світла – це екран ноутбука. 

- Артеме, привіт, - бадьорим голосом говорить Дем’ян, - я привів до тебе гостю. Точніше, чарівну служницю. Вона подбає про будинок і про тебе. 

Відчуваю, як повітря ніби згустилося, напівморок нікуди не відступив. 

Навіть відступила на крок назад, коли почула різкий голос. 

- Йдіть геть. 

Слова пролунали наче завчено, наче цвях забивають. 

Той, кого назвали Артем, не обернувся, приховуючись у мороці. Намагаюся придивитися, але нічого не можу витягнути з рівної чоловічої постави. 

- Та годі тобі, братику, - так само бадьоро промовляє Дем’ян, - що поганого, що за твоїм холостяцьким барлігом почне приглядати миле дівча. До речі, її звуть Соломія. 

- Вітаю, пане Артем, - наважуюся сказати це, до кінця не впевнена, що повинна подавати голос зараз. 

Мовчання, тому знову кажу:

- Як вже зазначено, мене звуть Соломія…

- Байдуже, - перебиває Артем, - я наказав тобі забиратися. Тобі ж краще буде.

- Артеме, - знову втручається брат, - сьогодні п’ятниця. Попереду вихідні. Я хотів провести їх з тобою. Хіба це не чудово, якщо брати згадають минуле? Колись ми були не розлий вода.

Дем’ян підходить до похмурого господаря і кладе руку йому на плече:

- То як? Дозволиш мені залишитися на вихідні?

- Як хочеш, - відказує той, але голос здригнувся.

- Але ж нам потрібно щось їсти. Та й прибрати будинок не завадить.

- Замовиш собі піцу або суші, - холодно відказує Артем, - візьми мою картку, якщо хочеш.

- Оце вже ні, - парує брат, - я хочу чогось гарячого. До речі…

Повертається до мене і запитує:

- Борщ вмієш готувати? Солянку?

- Вмію все, що скажете, - бадьоро відказую, щоб продемонструвати ентузіазм і готовність до роботи, - до речі, вмію пекти дуже смачний яблучний пиріг. Бабуся казала, що у мене це виходить неймовірно.

- Артеме, ти чуєш? – говорить чоловік, – невже тебе це не спокусить? Нам треба поїсти нормальної їжі. Особливо тобі. 

Знову повисла пауза, потім Артем промовив: 

- Дівчині краще поїхати додому. Я не хочу, щоб вона тут знаходилася. 

- Після смачних страв і прибирання передумаєш, - наполегливо говорить Дем’ян. Соломія тут залишається хоча б на вихідні. 

Хочу заперечити. 

Що це за новини? Я хочу тут працювати постійно, а не тільки вихідні. 

Якщо мені тут настільки не раді, то чи є сенс? 

Але Дем’ян, який обертається до мене і підморгує, змушує припнути язика.