Розділ 2.

Знову наважуюся поставити питання, хоча і розумію, що наче граю з вогнем. 

Бос не виглядає гнівним, скоріше у погляді читається нетерпіння: мовляв, замовкни і просто погоджуйся, доки я не передумав. 

- А ваш брат… він потребує особливого догляду? 

Цього разу він не ухиляється поглядом. Навпаки – дивиться прямо. 

Уважно. 

Пронизливо. 

- Він не любить людей, - промовляє спокійно, - особливо чужих. 

По шкірі йдуть сироти, від яких стає ще моторошніше. 

- Тоді чому ви впевнені, що я підходжу? – випалила, перш ніж встигла відслідкувати власні слова. 

- Тому що ти мила. Виглядаєш простою та щирою, - говорить Дем’ян, - найголовніше, маєш терпіння. 

- Звідки ви знаєте? – тихо запитую. 

- За роки праці з людьми навчився їх читати, - відказує той, - якщо хтось і витримає мого брата, то це ти.

Я маю відмовитися. Інтуїція просто кричить, що тут щось не так: його обережність, недомовленість, погляд, коли питаю про брата. Найголовніше: хороша зарплатня, покоївки стільки не отримують. Хіба що у дуже елітних закладах. 

Але разом із бажанням відмовитися постає інша реальність: квартира, яка тепер повністю на мені, рахунки, самотність. 

Я ж зовсім сама. Якщо зі мною щось станеться, ніхто навіть не заплаче. Тоді чому ж не ризикнути? 

- То як? Ти згодна? – лунає голос боса, який змушує повернутися до того, що потрібно вирішити тут і зараз. 

- Так, - кажу я, - я згодна.

Він киває і готовий заприсягнутися, що на обличчі ліг вираз полегшення. 

- Тоді я готовий відвезти тебе прямо зараз, - говорить чоловік, - як ти дивишся на це? Не відкладати роботу. 

- Зараз то зараз, - відказую коротко, тому що більше не хочу відтягувати важливий момент. 

Чим швидше дізнаюся про того таємничого «клієнта», за яким маю доглядати, тим краще. 

- Ще дещо, люба, - продовжує Дем’ян Вікторович, - не намагайся ставити зайвих питань. Все краще дізнаватися поступово. 

Також підводжуся, але не стримуюся. 

- Все ж таки… два питання у мене є. 

- Кажи, - говорить той. 

- Щодо зарплати правда? Три тисячі гривень за день? З проживанням та харчуванням? 

- Саме так, - відказує співрозмовник, - я ніколи не обманюю тих, кого приймаю на роботу. Друге питання? 

- Чому ви особисто мене туди повезете? Невже не можете довірити комусь з підлеглих? 

Чоловік дивиться з роздратуванням, я розумію, що запитала зайве.

Але нічого. Вважаю, що маю право дізнатися трохи більше, ніж було сказано. 

- Тому що це сімейна справа. Яка нікого не стосується, - холодно відказує він, - до речі, у твоїй угоді вказано, що все, що дізнаєшся, залишається у стінках будинку. Чи тобі нагадати про це? 

- Не потрібно. Я читала договір уважно. 

Той киває і жестом пропонує покинути кабінет. 

Виходжу поруч із ним. 

Коли йдемо коридорами, то привертаємо увагу інших співробітників. 

Чудово розумію. Поруч із красенем босом йде така собі сіра мишка із довгим волоссям кольору стиглої пшениці. 

Хіба така повинна бути поруч із Дем’яном? 

Я сама вже рада, що не залишаюся працювати тут. Все рівно, ніколи не стану частиною цього світу.

На вулиці мружуся на сонці, із задоволенням вдихаю аромат свіжого повітря. 

Початок квітня, моя улюблена пора року. 

Ще трохи, і почнуть розквітати дерева, пробиватися молоденька зелень. Світ виглядатиме таким прекрасним, що просто дух перехопить. 

Хоча столиця завжди прекрасна. 

Дем’ян відкриває дверцята дорогої автівки, куди я сідаю. 

- Пристебнися, - наказує той, - колись вже сталася трагедія через те, що… 

Замовкає, наче сказав зайве, а я не наполягаю на продовженні. То не мої справи, що там колись було у цього красивого багатія. 

Роблю те, що він говорить, скориставшись паском безпеки. 

Він заводить двигун і впевнено веде машину вперед, оминаючи потік інших автівок.

Мій бос та за сумісництвом водій поводить себе тихо. Просто дивиться на дорогу, слідкує за тим, щоб нічого не порушити.

 Завдяки цьому отримую можливість поринути у власні думки. Як не намагаюся себе заспокоїти, це не вдається.

Занадто все ідеально виглядає. У мої обов’язки входить готувати їжу, прибирати в будинку, ходити в магазин або замовляти доставку.

Звичайна зайнятість, в якій немає нічого складного чи нездійсненного.

Тоді в чому підступ? Ця думка не дає спокою.