Розділ 1.

Соломія. 

Стоячи у розкішному кабінеті, напроти столу великого боса, я навіть пошкодувала, що мене сюди ніколи не візьмуть. 

У таких великих корпораціях здатні працювати тільки ті, хто приймає рішення швидко і без жалю. 

Я ж звичайна дівчина, якій ще немає і двадцяти років. Яка закінчила школу, але не зуміла закінчити університет, хоча і мріяла про це. 

Таким, як я, не місце тут. Звісно, в юності хочеться мріяти, думати, що маю шанс вибитися із злиднів, здійснити щось таке, що піднесе мене угору. 

Але життя вибило з мене всі ці мрії. 

Звикла бути реалісткою. 

Я прийшла сюди, щоб влаштуватися служницею у заміському будинку і водночас покоївкою. 

Звісно, здивувало те, що на співбесіду прийшлося приїхати сюди, але то вже справа того, хто наймає. 

Мабуть, чоловік настільки зайнятий, що не може відволіктися від роботи. Тому і поєднує це зі співбесідою.

Бос ретельно вивчає моє резюме. 

Яке настільки коротке, що навіть соромно стає. 

Але хіба може дівчинка у дев’ятнадцять років похвалитися великим досвідом? 

Я встигла попрацювати на трьох роботах, точніше, то скоріше підробіток. Неповнолітніх (якою я була на той час) неохоче приймають на повноцінну зайнятість. 

Потім захворіла бабуся, і довелося все відкинути, щоб залишатися з нею. 

Думки перериваються, коли потенційний начальник підводить очі і дивиться на мене. 

Оцінює, чи варта я того, щоб мити підлогу, готувати їжу та ходити в магазин за продуктами. 

- Соломія, так? – нарешті говорить він. 

Його голос рівний, впевнений. Такий, яким говорять чоловіки, що звикли, аби їм відповідали «так» ще до того, як вони ставлять питання. 

У відповідь також дивлюся на чоловіка. Дійсно цікаво, як виглядають люди з іншого світу. 

Ті, хто може дозволити собі ні в чому не відмовляти.

Мимохіть думаю про те, що якщо у нього є донька, то вона найщасливіша у світі. Тато для неї нічого не шкодує. Виконує кожну її забаганку. 

Хоча, звідки мені знати? 

У мене узагалі ніколи не було батька. 

Власник компанії виглядає саме так, як я і могла уявити: дорогий костюм, темне волосся, ідеальна постава. Сидить у кріслі, наче на троні. 

Красивий. 

Причому не солодкаво, а холодно. Упевнений у собі настільки, що це навіть дратує. Дивиться на мене уважно, але без жодної цікавості. 

Наче оцінює річ, а не людину. 

Що йому якесь дівчисько? Зайда, що залинула до компанії у пошуках роботи. 

Такої роботи, за яку ні він, ні його рідні ніколи не візьмуться. 

- Так, - тихо відповідаю, - Соломія Коваль.

Він киває, знову дивиться у резюме… якщо це можна так назвати. 

- Дев’ятнадцять років. Освіта незакінчена. Досвід роботи… 

Пауза дещо затягується, що не дивно. Знаю, що він там бачить. Точніше, не бачить нічого. 

- У вас немає досвіду покоївки чи доглядальниці? Може, нянею працювали? 

Як же хочеться сказати неправду. Видати щось позитивне, типу «я вже кількох людей встигла доглянути» або «місцеві діти мене люблять». 

Все через те, що мені дуже потрібна ця робота. 

Проте брехати я не вмію. Просто не вмію. 

Цього мене навчила бабуся. Завжди наполягала: «ніколи не смій брехати, навіть собі на користь. Завжди говори так, як є». 

- Досвіду немає, - кажу, відчуваючи, як голос зрадницьки здригнувся, - я… я ніколи раніше не працювала покоївкою. 

- Отже, ніколи, - повторює чоловік, і здається, у його голосі звучить розчарування.

Я ж відчуваю себе ще меншою, ніж була. 

Може, я невдалу сукню вдягнула на співбесіду? Але яка буде вдалою, коли купую у секонд-хенді речі? 

- Ні, - чесно відповідаю я, - але я швидко вчуся. Я охайна, відповідальна. Мені дуже потрібна ця робота. Будь ласка… 

Запинаюся, розумію, що можу почати благати. Але ні, цього не буде. 

Він продовжує дивитися на мене мовчки. Причому робить це так довго. Відчуваю, як жар підступає до обличчя. Зненацька виникає безглузде бажання втекти звідси, поки не вигнали… 

- Ви розумієте, що це не робота в офісі? – нарешті питає. 

- Так, - відповідаю, - але у вакансії вказана саме ця адреса. Я ще здивувалася, мовляв, працювати покоївкою у такій великій компанії. 

Насправді думала, що у результаті мене візьмуть прибиральницею, а «покоївка» просто красиве слово. 

- Формально – так, - говорить начальник, - ви хоча б знаєте, як мене звуть?

Ось це вже образливо!