9 Арсен

Я на кілька секунд завис, дивлячись на неї. Складалось враження, що переді мною стояла зовсім інша дівчина, а не та стримана сіра мишка, яку я бачив раніше.

В наші попередні зустрічі Аделіна здавалася серйозною, зібраною до дрібниць: волосся акуратно зачесане, окуляри, строгий одяг, жодної зайвої емоції на обличчі.

А зараз же переді мною стояла розгублена, трохи скуйовджена дівчина з розсипаним по плечах світлим волоссям, без окулярів, в піжамі. І ця різниця була настільки разючою, що я мимоволі задивився на неї.

Дівчина виглядала зовсім інакше. Вона була досить симпатичною і, як це не дивно, здавалась значно молодшою.

Я помітив тарілку з бутербродами в її руках. Нічний перекус - це просте пояснення. Настільки просте, що аж підозріле.

- Я… Я спустилась на кухню, бо не повечеряла... Хотіла їсти і не могла заснути. Вибачте мене, будь ласка, Арсене Володимировичу.

Голос Аделіни тремтів, але її слова звучали цілком логічно. Я перевів погляд з тарілки на її обличчя, намагаючись вловити бодай якийсь натяк на фальш.

А що, як це все лише добре продумана історія?

А якщо Аделіна з'явилась в моєму домі невипадково, а щоб всунути свій гарненький носик туди, куди не треба?

Вона виглядала надто ідеально, старанно працювала, справила гарне враження на всіх. А тепер стоїть переді мною серед ночі, порушивши пряму заборону виходити з кімнати.

Це справді випадковість? Чи якась хитра гра? Правильно і безпечно було б прямо зараз сказати їй зібрати речі й зникнути до ранку. Без зайвих розмов і пояснень. Це було б найпростіше рішення.

Я вже майже відкрив рот, щоб саме це й озвучити, але мене зупинив її погляд. 

Вона дивилась на мене так, ніби чекала вироку, і в її очах не було нічого, крім страху й розгубленості.

Аделіна зараз нагадувала маленьке, налякане зайченя. Я видихнув і, не відводячи від неї очей, потягнувся до вимикача.

Світло різко розлилося коридором. І от тоді я остаточно розгубився і ледь стримався, щоб не розсміялись.

Її піжама - це було щось. Ніколи б не подумав, що моя серйозна і відповідальна хатня робітниця одягне щось подібне. Руді кошенята на її піжамі виглядали дуже кумедно і мило та збивали мене з пантелику.

Я провів рукою по підборіддю, намагаючись зібрати думки докупи.

- Після півночі тобі заборонено виходити зі своєї кімнати. Ти знала про це, Аделіно.

Вона кивнула, стискаючи тарілку так, ніби це було її єдине виправдання.

- Я… я просто хотіла швидко повернутися. Ніхто б навіть не помітив… - розгублено промовила дівчина, закусивши губу.

Я зробив крок уперед, і вона інстинктивно відступила, майже впершись спиною в стіну.

Її реакція була миттєвою і надто щирою. Я зупинився, щоб не лякати дівчину ще більше.

- Повертайся до своєї кімнати, Аделіно. Цього разу я тобі пробачу. Але якщо це знову повториться, ти вилетиш з роботи.

Моя хатня робітниця на мить завмерла, ніби не повірила у те, що почула, а потім швидко кивнула і подякувала мені.

Я відійшов убік, даючи їй пройти. Коли Аделіна проходила повз мене, намагаючись не торкнутися, я знову помітив тих клятих кошенят і ледь стримав усмішку.

Дивлячись їй в слід, я дуже сподівався на те, що не пожалкую про своє рішення.