13

Влад

Роздратовано дістав мобільний з кишені. Коли побачив, що дзвонив начальник моєї охорони, то одразу приклав телефон до вуха, натиснувши «прийняти виклик»:

— Слухаю.

— Владиславе Михайловичу, ми, здається, нарешті розібралися з нападниками, — сказав він. — Стрільцем був хлопець, чий батько півроку тому програвся у казино, а потім покінчив із собою. 

— Зрозуміло, почекай хвилинку, — я на секунду замовк, щоб вийти з кухні. — Ну не мені тобі пояснювати, що всі ці гравці самі винні. Їх ніхто не змушує грати, вони приходять до нас добровільно, — я подивився на скляні двері, за якими була Марина. 

— Так, усе правильно, але... — він продовжував щось говорити, а я так і завмер перед тими дверима.

Він відволік мене саме тієї миті, коли я вже хотів зізнатись Марині у тому, що вона мені подобається. Чи треба вважати цей дзвінок за знак того, що мені не варто цього робити? 

Я зітхнув, а потім таки почув кінець його монологу.

— ...Отже, тепер ви знову можете виїздити з будинку. Однак тільки з охороною, — сказав і замовк.

— О, значить, я можу виїхати вже сьогодні, — я, здається, зрадів цій новині набагато більше, ніж мав би. 

— Так, але з охороною, — уточнив він. — Хоча може, було б краще, якби ви не приймали рішення так спонтанно... Це взагалі не дуже схоже на вас і...

— Тоді готуйте там усе, я хочу сходити кудись з Мариною, — перебив я його. 

— Але я все ж би не радив вам людні місця...

— Добре, знаю, давай, приїдете за нами о десятій, — сказав я і відбив виклик.

Раптом у голові з’явився план. Не треба зізнаватися Марині у своїх почуттях отак на кухні, тим паче, у неї сьогодні день народження. Звожу її в одне цікаве і красиве місце. Думаю, саме їй воно точно має сподобатись. 

Я відкрив телефонну книгу і почав шукати необхідний мені контакт. Знайшов доволі швидко, якщо врахувати те, що я не памʼятав, як саме підписав його. Швидко зателефонував і запитав, чи можливо сьогодні орендувати залу для мене і моєї подруги. Відповіли, що так. Ще запропонували оформити все якось романтично, але я сказав, щоб усе було більш-менш стримано і без зайвих сердечок і тому подібного, бо, по суті, це перше побачення і мені не хотілось злякати Марину.

Раптом зрозумів, що все організував, навіть не спитавши її. Можливо, вона одразу відмовиться... Чорт. Та й ця її красива сукня більше б підійшла для фешенебельного ресторану, аніж для планетарію.

Я повернувся до Марини, на кухню.

— Слухай, Марино, ти ще не хочеш спати? — почав я здаля.

— Та ніби ні, тільки девʼята. Та й ви знаєте мене, раніше дванадцятої майже ніколи не лягаю, — вона усміхнулась. 

— Тоді я б хотів запросити тебе в одне місце, — я почухав потилицю. 

Відчував себе як підліток, який вперше запрошує на побачення дівчинку, яка йому подобається.

— Запросити? — перепитала вона. — Але ж я думала, що ви зараз маєте вдома знаходитись...

— Так, — кивнув. — Тобто, ні, — захитав головою. — Вже ні, щойно подзвонили і сказали, що я нарешті можу виїжджати з дому, — я усміхнувся їй. — Загалом, був би радий провести цей вечір не вдома, але не сам, а з тобою. 

Це були найдовші кілька хвилин у моєму житті і, напевно, найгірше запрошення, яке взагалі можливо зробити. Я не розумів, у чому справа: ніколи не мав проблем з тим, щоб запросити дівчину в ресторан чи клуб, а тут... Марина подумає, що я дивний. Хоча... Вона вже мала б і без того непогано вивчити мене. Що я можу зробити. І сам не очікував, що не спроможуся навіть запросити її нормально.

Подивився на Марину і помітив, що вона злегка зашарілася та відвела погляд. 

— Марино, якщо ти не хочеш, то нічого страшного, це ніяк не вплине на твою роботу, чи ще щось, і я обіцяю більше не робити таких пропозицій, просто...

— Я не проти, — тихо сказала вона. — Ні, не так, я хочу піти з вами, — нарешті підняла очі і подивилась на мене. 

— Я дуже радий, — я усміхнувся, не приховуючи емоцій. 

Не думав, що вона погодиться. Не думав, що буде червоніти. Все це стало маленькими приємними сюрпризами.

— Тоді, напевно, йди перевдягнись, напевно, варто одягнути джинси, кофтинку, бо там, де ми будемо, може бути прохолодно в цій сукні, — сказав і пішов до дверей.

Мені хотілось, щоб вона зняла цю сукню, бо інакше я просто не зміг би спокійно розмовляти з нею. Сором який... Дізнався би хтось із знайомих — точно б засміяв за таке. Крім того, що як вона подумає, що я зізнався просто тому, що вона переодяглась і змінила зачіску? Це неправда. Я хочу, щоб вона знала, що привабила мене, коли просто була собою. 

— Добре, — сказала Марина, відволікши мене від думок.

Разом ми вирушили нагору, зайшли кожен у свою кімнату. 

Я підійшов до шафи і почав шукати якийсь простий одяг: я рідко ходив у джинсах, бо в місті зазвичай мав виглядати відповідно до свого статусу. Не тому, що я любив виділятись чи хизувався своїм достатком. Просто мені не можна було показувати жодної слабкості, та й зайвої індивідуальності теж. Це б зруйнувало імідж і повагу, які я заробляв роками.