12

Влад

— Так, ніби все, — передав документи Денису, одному з головних менеджерів.

Денис мав ту ж саму посаду, що і Макс, через якого я б робив все це, якби він не був на лікарняному через той постріл.

Без Макса було якось дуже незвично, зараз я цінував друга і співробітника ще більше. Вирішив, що коли той вийде з лікарні і нарешті повернеться на роботу, то підвищу йому базові виплати, а може навіть запрошу в долю. Він був найнадійнішою людиною з усіх, хто на мене працював.

Денис кивнув і покинув мій дім.

Сьогодні тут було дуже порожньо. Я не одразу зрозумів, що не так і чому саме зараз все здавалось якимось сірим. Однак усе виявилось дуже просто: в домі сьогодні не було Марини.

Проте була Ліза...

— Владе, ти сьогодні інший, не такий, як зазвичай, — сказала вона, ставлячи на кавовий столик переді мною тацю з заварником і чашками.

По кольору вже бачив, що напій вона перетримала: китайський чай такої якості треба спочатку залити окропом, потім злити першу воду, і після цього залити знов. А за шістдесят секунд можна і розливати в чашки...

— Що не так? — тихо запитала Ліза, подивившись мені в очі.

— Ні, все нормально, — я похитав головою у знак заперечення й усміхнувся. — Дякую, — розлив чай у чашки, наливши менш міцний, «верхній» шар Лізі, а нижній — собі.

Ліза взяла цукор і хотіла покласти мені у чашку, але я, слава Богу, встиг зупинити її, поставивши руку над чашкою.

— Цукор зруйнує весь смак, це ж улун, золоте листя, його треба пити без нічого. Хіба що можна додати трохи молока, але я звичайно пʼю без нього, — сказав, і тільки потім зрозумів, що мимохіть говорю з нею не так, як завжди...

Схоже, вона це також помітила, бо одразу ж насупилась.

— Знаєш, Владе, я ж тобі не служниця, — Ліза уважно поглянула мені в очі. — Не треба зі мною, як з якимось там персоналом. Марину свою муштруй скільки завгодно, але не мене.

Спочатку хотів щось сказати на фразу про Марину, однак усе ж вирішив промовчати з цього приводу.

— Пробач, — сказав я. — Просто хотів порадити, як краще. Та й не пʼю я його з цукром.

— Ми завжди так близько, але інколи мені здається, що, навіть коли ти поруч, насправді ти  десь дуже далеко від мене, — вона зазирнула мені в очі. — Особливо останнім часом. Хоча твій настрій ніби й покращився, але все одно ти віддалився.

— Не знаю, — знизав плечима, не відводячи погляду. — Ніби нічого не змінилось.

— А як щодо тієї дівчини?...

— Якщо ти про Марину, то... — я раптом задумався. — В принципі, напевно, тут ти маєш рацію.

— Тобто? — шоковано перепитала Ліза.

— Моє життя дійсно покращилося завдяки їй, — знову знизав плечима. — Вона виконує свої обовʼязки на відмінно, мені тепер комфортно вдома. Хоча й думав, що ніколи не зможу жити в цьому будинку з комфортом.

— Не розумію, чому ти його просто не продаси, — вона відвела погляд. — А взагалі, не смій змінювати тему, — знову подивилася на мене. — Вона тобі подобається.

— Авжеж, подобається, — кивнув. — Вона хороша людина, хороша працівниця. Я дуже ціную її.

— Ти знаєш про що я, — вперто продовжувала Ліза.

— Я не розумію, чого ти зараз хочеш від мене, — зітхнув.

— Чому зблизитись із якоюсь зовсім незнайомою людиною тобі легше, ніж зі мною? — практично прошепотіла вона, відвівши погляд.

— Лізо, напевно, тобі варто поїхати додому, — мій тон став холоднішим, хоч я і не хотів цього.

Планував помиритися, провести час разом із Лізою, але коли вона почала заявляти на мене якісь чи то права, чи то претензії, то захотілося прогнати її.

Взагалі зараз шкодував про те, що відпустив Марину... Знаходитись з нею поруч було набагато комфортніше.

Ліза так довго мовчала, що я вирішив подивитися на неї.

Виявилось, що по її щоках котилися сльози. Ці сльози здивували мене... Ліза раніше ніколи не плакала при мені, та й сцен не влаштовувала... Щось змінилося.

— Не плач, — простягнув руку, аби торкнутися її плеча, але вона відхилилася так, щоб я не дотягнувся.

— Невже я не заслуговую на твоє кохання? — Ліза знову поглянула мені в очі. — Ти так і хочеш прогнати мене... Нащо тоді взагалі кликав...

— Ти — моя подруга, нічого більшого за це я тобі ніколи не обіцяв, — зітхнув, погладивши її по плечу. — Але, як на друга, ти завжди можеш на мене покластися, добре?

Я намагався бути якомога мʼякшим з Лізою... Насправді не хотів її ображати. Але ж і бути занадто мʼяким не міг, бо вона чомусь сприймала це як ознаку моєї симпатії до неї, якої ніколи не було.

— Але я не хочу вічно залишатися просто твоєю подругою... — вона опустила очі.

— Більшого я просто не можу дати, зрозумій мене, — спокійно сказав я.

— Але ж ти навіть не пробував, — вона знов подивилась на мене. — Раптом тобі буде добре зі мною? Ти не знаєш!