7

Марина

Дзвінок будильника змусив здригнутися усім тілом. Так не хотілося вибиратися з теплих обіймів сну. "Ще трішки, одну хвилинку", — так я колись у дитинстві просила брата, коли він будив мене, щоб вести до садочка.

Але зараз вже не було кого просити, я доросла і мушу вставати, бо спізнюся на роботу. Сіла на ліжку, намацала телефон і вимкнула нав'язливий сигнал. І тут побачила на екрані червоний значок — пропущений дзвінок.

Виявляється, вчора увечері хтось до мене кілька разів телефонував, а я, видно, саме в цей час змагалася з грабіжником. А потім була в такому стані шоку, що мені не спало на думку перевірити телефон.

Іконка повідомлень свідчила, що мені не лише дзвонили, але й писали. Я швиденько відкрила папку з смс, і протерла очі, не впевнена, чи це відбувається насправді, чи, може, я продовжую спати і мені сниться дивний сон.

"Добрий вечір, Марино, — було написано в повідомленні. — Мене звуть Тетяна, я секретар Владислава Михайловича. Сьогодні ви були у нас на співбесіді. Не змогла до вас додзвонитися, тому вирішила написати. Шеф зупинився на вашій кандидатурі, але розпочати роботу потрібно вже завтра. Якщо ви не передумали, прохання з'явитися до нашого офісу о восьмій годині ранку. Візьміть, будь ласка, свої документи і санітарну книжку."

Що? Мене беруть на роботу? Після того, як я виказала тому крутелику все, що про нього думала? Може, він якийсь мазохіст, любить, щоб його лаяли? 

"Або ж він вирішив тобі помститися, — підказав мій внутрішній голос. — Ти недобре відгукнулася про його "випробування", але ж він, мабуть, був страшенно гордий, що вигадав таке. От і вибрав тебе, щоб відігратися, коли ти працюватимеш на нього, отже, будеш від нього залежна.  Ти все ще збираєшся туди їхати?"

Але поки я слухала ці доводи розуму, моя рука знайшла в адресній книзі телефон завідуючого супермаркетом. Це був надзвичайно сварливий і вічно всім незадоволений чолов'яга. Коли він почув, що я сьогодні на роботу не вийду, то зарепетував, ніби його різали:

— Все, це була остання крапля! Тебе звільнено! 

— Я якраз хотіла про це повідомити, — зловтішно сказала я, коли він зробив паузу, щоб перевести подих. — Я звільняюся. Знайшла іншу роботу.

— Ти маєш відпрацювати два тижні! — вигукнув він. — Інакше зарплатню не отримаєш! 

— Забери її собі! — відповіла я. — Все одно то сльози, а не гроші! 

Він вилаявся й кинув слухавку, а я почала швидко збиратися. До восьмої залишалося мало часу, а мені ще їхати через той клятий міст. 

***

На щастя, заторів сьогодні не було, і я дісталася до офісу вчасно.

— Ось і ви, — привітно усміхнулася до мене Тетяна. — Прочитайте, будь ласка, і підпишіть трудову угоду.

Я пробігла очима початок документа, але в мене не вистачило терпіння уважно вчитуватися у весь текст. Він був написаний такою канцелярською мовою, що я, якби й захотіла, половини не змогла б розібрати. Тому просто перегорнула до кінця та поставила свій підпис поряд із розмашистим автографом  роботодавця. 

Тим часом Тетяна переглянула мою санітарну книжку. З цим у супермаркеті було суворо — ми регулярно проходили медогляд, адже доводилося працювати з людьми.

— Сертифікат про вакцинацію є? — спитала вона.

Я дістала з сумки папірець, складений учетверо.

— Добре, давайте, вас ще огляне наш лікар, пройдіть по коридору до кінця, крайні двері праворуч.

Я підійшла до кабінету, на дверях якого був зображений червоний хрест. Постукала.

— Увійдіть, — почувся зсередини приємний баритон.

Лікар виявився усміхненим немолодим чоловіком в окулярах і білосніжному халаті, який немов зійшов зі сторінок рекламного буклету.

— Так, що тут у нас, — він, як до цього Тетяна, заглибився у вивчення моєї медичної картки. 

Чому всіх так ретельно турбує моє здоров'я? Певно Владислав Михайлович дуже боїться, що його чимось заразять. Не того він боїться — я не втрималась і усміхнулася, будуючи в голові солодкі плани помсти.

У цю мить лікар підняв голову і вказав кінчиком олівця, який тримав у руках, на мої долоні:

— Що у вас з руками? — спитав він.

Я геть забула про сліди від учорашнього нападу. Вірніше, ґулю на лобі і синці на шиї так-сяк замастила тональним кремом, ще й начесала волосся, щоб не дуже було всю оту "красу" видно. А от руки не  приховаєш.

— Я впала, — не знайшла нічого кращого, що б могла сказати.

— Як упали? Часто з вами таке трапляється? Може, у вас епілепсія? — стурбовано почав розпитувати лікар.

 — Ні, у мене немає епілепсії. Просто було темно, я не помітила на вулиці камінь і спіткнулася…

 — Ну добре, — він поставив свій підпис у моїй медичній картці. — В цілому, ви здорова. Можете йти.

 — Дякую, — я вийшла з його кабінету і знову попрямувала до приймальні. Тетяна саме розмовляла з якимось молодим чоловіком у шкіряній куртці. Коли я увійшла, він повернув голову й уважно окинув мене поглядом.