5

Влад

Прокинувшись в одному ліжку з Лізою, я лише зітхнув.  Вона любила тілесний контакт, дотики для неї були найприроднішим способом спілкування, а ще — своєрідним наркотиком. 

— Лізо, ану киш! — я штовхнув подругу під бік, мало не скинувши з ліжка. 

— Я хочу спати, — пробурмотіла вона, вчіпляючись пальцями в ковдру.

— Хоч сніданок приготуй, чи що, — позіхнувши, почав шукати поглядом мобільний. 

— Твій дім — ти і готуй, — сказала вона, потихеньку виповзаючи з-під ковдри. 

— Дім мій, ліжко — теж, але ти, як завжди, ведеш себе тут, мов господиня, — знайшовши телефон, розблокував його і почав переглядати повідомлення. 

Практично всі вони стосувалися роботи та й тільки. А настрою їх перечитувати і щось вирішувати я зараз зовсім не мав. 

— Ну Владе, — вона підповзла до мене і обійняла за плечі. Без жодного підтексту, так, ніби я якийсь клятий ведмедик чи ще якась там іграшка для обіймів. 

— Що? — знов зітхнув. — Лізо, реально, завари кави, я сходжу в душ. 

— А що мені за це буде? — вона потерлась щокою об мою щетину.

— Я не вижену тебе звідси ще годинки півтори, допоки ми не поснідаємо, — пообіцяв я. 

— Який ти все ж таки злий, — сказала вона ображеним тоном, але не витримала і засміялася. 

— Буду хвилин за п’ятнадцять, — сказав і нарешті піднявся з ліжка. 

Попрямував до ванної не на другому, а на першому поверсі, бо саме там стояла душова кабінка, а не ванна-джакузі, яка зараз точно була б недоречною. 

Зайшов у душ, став під прохолодні струмені води.

Що б там Ліза не говорила і як би не віджартовувалась, вчора вона знов намагалася повернути наші стосунки в інше русло. Але я, як і завжди, не дав їй цього зробити. 

Насправді, мені навіть було шкода її. Вона була і красивою, і розумною, однак надто зацикленою. Зацикленою не на аби-чомусь, а на мені, і це інколи доволі сильно дратувало.

Але в той самий час я знав, що Ліза була однією з тих небагатьох, кому я міг дійсно довіряти. Насправді, можливо, вона взагалі була єдиною такою людиною, окрім Макса. 

Не хотілось припиняти спілкування з нею, хоч я і розумів, що їй від таких наших стосунків може бути тільки гірше. 

Не знаю, напевно я залишав її поруч для свого комфорту і спокою: хотілось, аби в моєму житті залишалася хоч якась абсолютна константа. Так, саме такою константою і була для мене Ліза. Людиною, котра показувала, що моє життя все ще продовжувалось, незважаючи на те, що вся моя родина померла, а люди, яких мій батько вважав своїми друзями, нас зрадили. 

Ліза була єдиною, в кому я практично ніколи не сумнівався. Напевно я так довіряв їй тому, що вірив у її почуття до мене. 

Виходило, що я в якомусь сенсі користувася Лізою... Але в будь-якому випадку, я не міг нічого зробити з цим. Хотів, щоб вона залишалась частиною мого життя, навіть якщо це й було не надто правильно.  

Прохолодна вода допомогла прокинутись. Коли виліз з душа, вмився й одягнувся, пішов у бік кухні і майже одразу відчув запах манки. Ліза була однією з небагатьох, хто знав, що я, незважаючи на свій вік і статус, дуже любив саме цю дитячу кашу... Однак не вмів її нормально готувати: вона постійно то пригорала, то втікала з каструлі. 

Коли зайшов, побачив, що Ліза вже насипала мені повну тарілку запашної каші. 

Сів зв стіл і буквально відчув, як слина збирається в роті. Манка нагадувала мені про моє дитинство, період, коли все було просто, зрозуміло і легко, на відміну від того, що відбувалось у моєму житті зараз. 

— Виглядаєш так, ніби Санта виконав твою таємну мрію, — Ліза поглянула на мене якось по-особливому.

Очі її сяяли, а на губах грала дуже ніжна усмішка. Ліза кохала мене, це було видно в усьому, що вона робила.

— Ну в Санту я не вірю, однак, — я усміхнувся, взявши до рук ложку і зануривши її в кашу. — Манка — точно витвір вищих сил. 

— Ти — така дитина, — вона зазирнула мені в очі.

Насправді у такі миті я хотів би  закохатись у неї так само сильно і віддано, як вона в мене. Однак нам не дано обирати, на жаль. Тому і намагатися не варто, так я їй тільки все зіпсую, дам примарну надію, а потім знищу її вщент і тоді невідомо, як вона це переживе. Краще й не намагатися. 

— Добре,  налию нам чаю, — Ліза раптом відвела погляд і пішла до чайника.

Відвернулася від мене. А я відчував, що з нею знову щось відбувається... 

— Мій колега вже два місяці запрошує мене на побачення, — вона перервала декількахвилинну мовчанку. — Але я йому відмовляю. І знаєш, що у цьому найжахливіше? —  мовчу, знаючи, що вона все одно продовжить думку, і Ліза дійсно продожує. — Відчуваю себе так, ніби я — це ти, а він — це я. Мені його шкода, але і давати якусь надію зовсім не хочеться. Знаю, що він — не моя людина, зовсім нічого до нього не відчуваю, — закінчила вона майже пошепки. 

Я сподівався тільки на те, що весь цей монолог не був її планом викликати у мені чи то  ревнощі, чи ще гірше — жалість. Вона ніколи не падала настільки, завжди трималась... Ніколи не змушувала мене ні до чого.