2.

Влад

— Владиславе Михайловичу, там до вас знову прийшла Єлизавета Максимівна, — повідомила мені моя секретарка Тетяна телефоном. — Вона каже, що не піде, поки ви з нею не поговорите.

Я зітхнув, тільки згадавши про Лізу. Вона була моєю однокласницею. Наші батьки колись навіть непогано спілкувались і сватали нас, однак це було більш ніж п’ятнадцять років тому. Але потім вони щось не поділили, і віддалилися. Одна Лізка ніяк не припиняла бігати за мною. Навіть до вишу пішла до того ж самого, що і я.

— То мені впустити її? — знов уточнила Тетяна.

— Так, звичайно, — я поклав слухавку.

Вже за хвилину у двері постукали.

— Заходь, — сказав я, і вона стала на порозі.

У стриманій діловій чорній сукні, яка, однак, підкреслювала її практично ідеальну фігуру, Ліза виглядала, як завжди, чудово. Легкий макіяж та укладка підкреслювали натуральну красу подруги дитинства.

— Привіт, Владе, — вона підійшла ближче і нахилилась до мене через стіл, цілуючи в щоку, а потім сіла навпроти. — Я чула, що ти шукаєш дівчину, яка буде жити з тобою, прибирати і готувати....

— Так, — я кивнув. — Макс ще те тріпло, — я усміхнувся.

— А хочеш... Я переїду до тебе? Безплатно, — вона подивилась мені в очі.

— Лізо, ти ж знаєш, ти мені як сестра, у нас нічого не може бути, я казав тобі це вже разів сто, — я зітхнув.

— Я ж і не кажу про щось таке! Просто поживу, буду тобі допомагати...

— І думаєш цим завоювати моє серце? — я усміхнувся. — Лізо, у мене давно нема серця. Я вже не той веселий і безшабашний хлопчина, в якого ти була закохана, коли ж ти це зрозумієш?

— Ніколи не зрозумію, — вперто сказала вона. — Ти — це ти, і я завжди буду тебе кохати.

— А я завжди буду тобі відмовляти, — вторив я їй.

— Ну правда ж, я б могла прибирати, готувати для тебе, це було б для мене в радість. Владе, дай мені шанс, — тихо сказала вона. — Я ж так сильно люблю тебе, завжди любила.

— Хоч би що там було, я тобі вже все пояснив, — я зітхнув. — Якщо це все, що ти хотіла сказати, то  попрошу тебе залишити мій кабінет, у мене ще купа справ, — втомлено сказав я.

— Значить, як впускати якусь ліву дівку у власний дім, то нічого, а дати шанс мені — ніяк? Завжди будеш мені відмовляти? — тепер вона дивилася на мене розлючено. — Я ж теж не буду чекати на тебе вічно, розумієш?

— Повір, чим раніше ти покінчиш з цим «чеканням», тим буде краще для нас обох, — я уважно поглянув на колишню подругу. — Для тебе навіть у першу чергу.

— Ти занадто жорстокий... — вона відвела погляд.

— Жорстоко було б давати тобі якісь надії, — сказав я, коли мій мобільний раптово задзвонив.

Я подивився на екран і усміхнувся: телефонував Максим. Невже він усього за пару днів зміг підібрати мені гідних кандидаток? Дуже швидко, навіть для нього. Тим паче, що він давно вже стоїть вище за ланку підбору персоналу.

— Так, Максе, слухаю, — сказав я, приклавши телефон до вуха і мимохіть подивившись на Лізу.

Вона виглядала засмученою... Але я нічого не міг зробити. Краще вже так. Не хочу гратися її почуттями, вона все ж мій друг.

Я помахав їй рукою, поки Макс щось там розказував... Ліза відвела погляд, а потім встала і пішла геть. Дверима не грюкнула, зачинила обережно... Вона завжди поважала і цінувала мою роботу. Якби я просто міг взяти та закохатися, вона б була ідеальним для цього варіантом, але, на жаль, чи, може, навпаки, на щастя, ми такі штуки самі не обираємо. Та я й взагалі не надто вірю в кохання, хоча і бачив його. Мої батьки дійсно кохали одне одного, я це добре пам’ятаю.

— Владиславе Михайловичу, то ви погоджуєтесь? — запитав мене Макс, а я зрозумів, що пропустив усе, що він казав, повз вуха.

— Вибач, повтори ще раз, — попросив його я.

— Я відібрав сімох кандидаток, вам передавати справи?

— Так, давай, відправ на пошту, я перевірю їх через свою службу безпеки. Але аж сім... Багато.

— Ну якраз навіть якщо половину відсієте, то залишиться десь три-чотири, — сказав Макс.

— Напевно, ти правий, — погодився я. — Добре, чекаю їхні резюме.

— Гарного дня, Владиславе Михайловичу.

— Гарного дня, Максе.

Я вирішив поки що не заглядати в ці резюме. На роботі треба займатися роботою, зараз, перед відкриттям чергового «покер-клубу», у всіх нас було багато справ.

Час у робочих клопотах проходив доволі швидко. Я навіть не помітив, як перевалило за шосту.

Дивно, Тетяна навіть не зайшла до мене, а зазвичай заходить близько шостої...

Я встав з-за столу і вийшов до приймальної. Таня вже все прибрала і буквально сиділа на низькому старті.

— Чому не сказала, що вже п’ятнадцять хвилин на сьому? — запитав я її.

— Не хотіла вас відривати, бо ж, скоріше за все, ви робили щось важливе, — зі щирою усмішкою відповіла вона.

— Зрозуміло, — я кивнув, — Дякую тобі, Таню. Хочеш, я підвезу тебе додому?

— Ні, все нормально, — вона знову  усміхнулась. — Я поїду на метро.

Я кивнув і пішов до себе збиратись. Одягнув пальто, сховав ноутбук у сумку, перекинув її через плече і пішов до приймальної. Таня вже якраз накинула курточку і зібрала свою сумку.

Ми разом увійшли в ліфт, а потім вона вийшла на першому поверсі, а я поїхав нижче, на паркінг.

Додому дістався доволі швидко, незважаючи на годину пік на дорогах. Поставив у мікрохвильовку суп з супермаркету. Поки він розігрівався, скинув піджак та розв’язав краватку. Коли мікрохвильовка пропищала, що вечеря готова, все ж вирішив спочатку прийняти душ.

Я думав, що проживши стільки років у Харкові і повернувшись сюди, все ж зможу спокійно жити в цьому будинку, однак, вочевидь, це не так... Сподівався, що п’ята служниця все ж виправдає мої сподівання і зможе повернути життя цьому дому. Я дуже не хотів його продавати, бо будинок, як і фірма, був моїм спадком.

Після душу дістав суп з мікрохвильовки та поставив на стіл. Сів навпроти тарілки, відкрив пошту на телефоні, щоб подивитись резюме. Зрозумів, що з телефона читати незручно, тож вирішив піти за комп’ютер.