1

З-поміж усіх історій про жінок, які зробили свій внесок у світову історію, найзахопливішою для мене є історія Френсіс Глесснер Лі — першої в США жінки-капітана та однієї з найбільш недооцінених криміналісток ХХ століття.

Тільки уявіть: леді зі зразкової сім'ї та донька забезпечених промисловців жадає отримати освіту в Гарварді, але її батько (класичний представник патріархату, який вважав, що мозок жінки занадто ніжний для науки) категорично проти. На його думку, місце жінки — біля плити, тож він швиденько видає молоду амбітну жінку заміж.

Але Френсіс виявилася дуже терплячою. Вона дочекалася смерті чоловіка і лише в 52 роки нарешті почала кар'єрний шлях своєї мрії.

Спадкоємиця мільйонного спадку, замість того щоб розливати чай у порцелянові філіжанки, як і личило бостонській еліті, присвятила старість створенню лялькових будиночків. Тільки замість сімейних вечерь там були трупи, а замість меблів — ідеально відтворені місця вбивств. Френсіс створювала свої «Етюди в горіховій шкаралупі» з такою фанатичною точністю, що досвідчених детективів нудило від захоплення. Вона власноруч в'язала крихітні светри для жертв на зубочистках.

Вона залишалася недооціненою десятиліттями, бо суворі копи в грубих плащах вважали її методи лише «жіночими забавками». Хто б міг подумати, що якась бабуся з ляльками може навчити їх розрізняти суїцид від інсценованого вбивства за положенням штор чи наповненістю попільнички?

Додайте сюди фінальний акорд: зрештою ця жінка з «іграшками» отримала звання капітана поліції. Вперше в історії США.

Я мимоволі проводжу паралель між нами щоразу, коли мій батько заводить пісню про «біологічний годинник» та «гідну партію». Він так само відчайдушно намагається видати мене заміж, наче я — останній шанс врятувати наш рід від вимирання. Але, слава богу, ми не в 1876 році, і мені не потрібно чекати пів століття, щоб займатися тим, що я люблю.

Саме тому, коли мене перевели у Бостон, у нове управління я була цьому дуже рада. 

По-перше, у Вашингтоні, де я раніше працювала, я почувалася не дуже комфортно. Ну, знаєте, ці невимовно величезні будівлі, де з тобою працює купа незнайомих людей... Мені, як людині, чия зона комфорту за розмірами ледь перевищує чашку Петрі, було дуже важко дихати у цьому вулику.

Помилково можна зробити висновок, що я соціофобка або інтровертка, але, повірте, це не так. Нескінченні черги до кавомашини, завжди забитий кафетерій та щоденні битви за місце на парковці з будь-кого зробили б інтроверта, який просто не хоче існувати в цій будівлі, а жадає життя у герметичному бункері.

Мені хотілося більше простору. Не того, що вимірюється у квадратних метрах офісу Open Space, а того, де ти можеш думати, не чуючи, як колега за сусіднім столом пережовує свій салат.

Єдине, що тримало мій глузд у відносно стабільному стані - це мій наречений Ітон. Принаймні так я вважала, аж поки він не перетворився на другу причину, через яку я була готова бігти в Бостон навіть босоніж по розбитому склу. 

Поки я чотири роки будувала плани на спільне щасливе життя, Ітон вирішив, що він чудовий дослідник. А почати він вирішив з досліджень жіночої анатомії. Причому об'єктом його наукового інтересу стала наша спільна колега. Цей зрадливий примат умудрився зіпсувати все: від наших стосунків до мого професійного сприйняття.

Але тепер з усі цим покінчено. Нова робота у Бостоні - це чудова можливість працювати з професіоналами та зростати разом з ними. До того ж, я завжди мріяла жити саме у цьому місті. Тож, можна вважати, що це був своєрідний копняк від Всесвіту для мого просування у бік життя мрії, егеж? Звісно, Всесвіт міг би давати копняки трошки лагідніше. Ну це так, по можливості. 

Врешті-решт, коли я подавала рапорт на переведення, з'ясувалось, що на місце криміналіста у Бостонському відділку управління поліції чимало бажаючих і мені довелося докласти великих зусиль для отримання посади та конкурувати з іншими спеціалістами, навіть з моїм колишнім одногрупником Джошем — людиною, чиє его за розмірами могло б змагатися з Пентагоном, і яка на першому курсі знущалася над моєю найкращою подругою. Чесно кажучи, я сподівалася, що його виженуть ще до третього курсу за хронічну відсутність совісті, але цього не сталося. Тож, вважатимемо мій переїзд у Бостон маленьким актом історичної справедливості. 1:0 на користь здорового глузду.

І ось вона я. Після серії епічних провалів як в особистому, так і в професійному житті, я нарешті відчуваю те саме шалене натхнення. Бажання вгризтися в роботу і довести цьому світу (і самій собі), що я — чортів геній своєї справи.

Уявити тільки: я допомагатиму слідчим розслідувати справи, впливатиму на хід розслідування і буквально вершитиму справедливість. Це гарантує мені довгострокову зайнятість, а головне — власну лабораторію. У Вашингтоні ми тулилися втрьох на кількох квадратних метрах, що створювало певні незручності (читайте: постійну боротьбу за вільний мікроскоп та стерильні бокси). А тут я матиму простір для власних досліджень і нарешті допишу ту кляту наукову роботу.Це офіційний поворотний момент мого професійного життя. Єдиного, що в мене залишилося через повний дефолт особистого, але кого це хвилює, коли в тебе є власна лабораторія!

Перші два дні в Бостоні я перебувала в такому екстазі, що буквально забувала про існування їжі. Мій мозок працював на чистому дофаміні та адреналіні. Але коли я прибула до відділку, мені все-таки довелося приземлится

На пункті КПП сидів хлопчина в бронежилеті. Він не просто дивився — він вивчав кожен мій рух з того самого моменту, як я переступила поріг. У його погляді було стільки підозри, наче я не нова криміналістка, а як мінімум професійна терористка, що ховає плутоній у сумочці від Michael Kors.

— Вітаю! — я спробувала видати свою найбільш милу посмішку, трохи нахилившись до товстого скла, за яким перебував черговий. — Я Еллісон Бернетт, нова криміналістка.

Він навіть не кліпнув. Його обличчя було настільки беземоційним, що я мимоволі задумалася, чи не є він частиною якогось секретного експерименту з робототехніки.